Читати книгу - "Найкраще в мені"

— То як ми це робитимем?

— Що робитимем?

— Розбиратимемо речі. Щоб побачити, чи не хочеш ти чогось узяти собі. Аманда зітхнула, сподіваючись, що її нервовість не дуже помітна:

— Не знаю. Мені чомусь здається, що це неправильно.

— Не треба, щоби так здавалося. Він хотів, аби ми пам’ятали про нього.

— Я пам’ятатиму про нього незважаючи ні на що.

— Тоді якщо от як подивитися на це: якщо він хотів бути чимось більшим за спогад? Хотів, аби ми мали часточку його і його оселі.

Вона відпила чаю і зрозуміла, що Довсон правий. Та розбирати речі зараз, аби забрати собі якийсь сувенір — у той момент це було занадто для неї.

— Вичекаймо трохи. Можна так?

— Можна, звісно. Давай, коли ти будеш готова. Не хочеш посидіти трохи надворі?

Вона кивнула й пішла слідом за ним на ґанок, де вони всілися в Такові старезні крісла-гойдалки. Сперши руку зі склянкою на коліно, Довсон мовив:

— Гадаю, Так із Кларою частенько тут сиділи. Просто сиділи надворі й спостерігали, як світ живе своїм життям.

— Можливо.

Він глянув на неї й сказав:

— Я радий, що ти приїздила до нього. Нестерпно було думати, як йому тут живеться, завжди на самоті.

Тримаючи склянку, вона відчувала, як по стінці стікає волога.

— Ти ж знаєш, що йому ввижалася Клара? Уже коли її не стало. Довсон насупився:

— Ти це про що?

— Він божився, що бачить її, що вона досі тут.

На мить перед його внутрішнім зором промайнуло відчуття невловного руху й образи, які йому ввижалися.

— Що саме ти маєш на увазі, коли кажеш, що він її бачив?

— Те, що й сказала. Він бачив її й говорив до неї. Довсон знервовано кліпнув очима.

— Ти хочеш сказати, що Так вважав, що бачив привида?

— Як? Він ніколи про це не розповідав?

— Він ніколи не розповідав мені про Клару. Крапка. Аманда витріщилася на нього:

— Ніколи?!

— Єдине, що він казав, це як звали його дружину.

Тож Аманда відставила склянку й взялася розповідати дещо з того, чим з нею за ці роки устиг поділитися Так. Про те, як його, дванадцятирічного, вигнали зі школи і як він влаштувався до дядькового гаражу. Як уперше зустрів Клару у церкві, коли йому було чотирнадцять, й одразу ж зрозумів, що хоче мати її за дружину. Як уся Такова родина, включно з дядьком, поїхала на північ у пошуках роботи під час Великої депресії і не повернулася. Вона розповідала Довсонові про їхні з Кларою перші роки спільного життя, про її перший викидень, про тяжку працю на Клариного батька на родинній фермі вдень і будівництво власного будиночку вночі. Вона розповіла, як у Клари сталося ще два викидні після війни, як Так будував гараж, щоби зрештою почати реставрувати й ремонтувати автомобілі на початку 1950-х. Як він ремонтував «Кадилак» молодого й перспективного співака на ім’я Елвіс Преслі. Коли вона закінчила свою розповідь історією про Кларину смерть і про те, як Так говорив про її яви, Довсон уже допив чай і, похнюпившись, роздивлявся порожню склянку — напевне, намагаючись зібрати все почуте докупи й порівняти отриманий образ з тією людиною, яку він колись знав.

— Повірити не можу, що він нічого такого не розповідав, — дивувалася Аманда.

— Певно, він мав на те причини. Може, ти йому більше подобалася.

— Сумніваюся. Просто я з’явилася в його житті вже пізніше. Ти ж знав його, коли йому досі боліло.

— Можливо, — відповів він так, наче її слова не переконали його. Аманда вела далі:

— Ти був потрібен йому. Як-не-як, він дозволив тобі жити в нього. І не раз — двічі.

Коли Довсон кивнув-таки, вона запитала:

— Я маю до тебе питання. Можна?

— Питай про будь-що.

— А про що ж тоді ви з ним говорили?

— Про авто. Двигуни. Коробки передач. Іноді про погоду балакали.

— Захоплюючі, мабуть, бесіди були, — пирснула вона.

— Та ти не уявляєш! Але тоді і я був не з балакучих.

Вона нахилилася в його бік і несподівано наполегливо сказала:

— Ну, добре. Тепер ми обоє знаємо про Така, ти знаєш про мене. Та я досі про тебе нічого не знаю.

— Звісно, знаєш. Я тобі вчора розповідав. Що працюю на нафтодобувній платформі. Що живу у вагончику поза містом. Маю те саме авто. Ні з ким не зустрічаюся.

Повільно, майже спокусливо, Аманда переклала пасмо волосся з плеча на плече:

— Розкажи про себе щось мені не відоме, щось, чого ніхто більше про тебе не знає. Щось, що здивує мене.

— Та нема чого розповідати, — відповів він.

— Чому я тобі не вірю? — допитувалася вона.

Бо, — подумки відповів він, — я ніколи не вмів приховувати від тебе правду.

— Я не знаю, — сказав він уголос.

Його відповідь змусила її замовкнути. Вона замислилася про щось.

— Ти дещо вчора розповів таке, що мене зацікавило.

Довсон відповів на це здивованим виразом обличчя, і вона продовжила:

— Як ти дізнався, що Мерилін Боннер не вийшла заміж удруге?

— Просто знаю.

— Так тобі розповів?

— Ні.

— То звідки ти знаєш.

Він склав руки, сплівши пальці в замок, і відхилився назад у кріслі. Вона просто спитає ще раз, якщо він зараз не відповість, бо в цьому вона також не змінилася.

— Напевне, ліпше почати з самого початку, — сказав він і зітхнув. Він розповів їй про Боннерів — як колись давно ходив до майже зруйнованого будинку Мерилін, як тяжко її родина боролася за виживання, як він почав анонімно надсилати їй гроші, коли вийшов із в’язниці, і нарешті про те, як він найняв приватних детективів, щоби дізнаватися, як ведеться Боннерам. Коли він закінчив, Аманда мовчала, явно шукаючи відповідь і не знаходячи

її.

— Не знаю, що й сказати, — зірвалося з її вуст.

— Я знав, що ти так скажеш.

— Серйозно, Довсоне, — роздратовано, майже розлючено почала вона, — я розумію, що у твоїх діях, безсумнівно, є щось благородне, розумію, що це допомогло змінити їхнє життя на краще. Але… є в цьому дещо сумне також, бо ти не можеш пробачити собі того, що було нещасним випадком. Усі помиляються, навіть якщо ці помилки гірші за помилки інших. Нещастя трапляються. Але слідкувати за кимось? Щоб точно знати, що з ними відбувається? Це просто ненормально.

— Ти не розумієш… — почав пояснювати він, та вона втрутилася, ляснувши обома долонями по перильцях крісла:

— Ні, це ти не розумієш! Тобі не здається, що вони заслуговують на якусь приватність? А якби вони дізналися? Ти хоч уявляєш, які страшні були б наслідки? Якими зрадженими, якими беззахисними вони