Читати книгу - "Гра янгола"

Наступного ранку мені зробили два візити ввічливості. Першим з’явився Пеп, новий шофер Відаля. Він приніс послання від свого пана, який запрошував мене на обід у «Мезон доре». Це мав бути, безперечно, той самий святковий обід, який він обіцяв улаштувати для мене якийсь час тому. Пеп поводився якось скуто і, здавалося, хотів поїхати якомога швидше. Від його приязного, змовницького вигляду не залишилося й сліду. Він не захотів увійти в дім і чекав мене на сходовому майданчику. Він передав мені цидулку, яку написав Відаль, навіть не подивившись мені у вічі, і, як тільки я сказав йому, що прийду, поїхав, не попрощавшись.

Другий візит, через півгодини, привів до моїх дверей моїх видавців, які прийшли в супроводі кабальєро з похмурим обличчям і гострим поглядом, що відрекомендувався як їхній адвокат. Вигляд у цього грізного тріо був середній між трагічним і войовничим, тож не залишалося жодного сумніву щодо мети їхньої появи. Я запросив їх пройти на галерею, де вони посідали на софу зліва направо, у порядку зниження їхнього зросту.

– Може, чогось вип’єте? Келишок ціаністого калію?

Я не сподівався на посмішку, і я її не одержав… Після короткого вступу Баридо, який розповів про жахливі збитки, що їх зазнало його видавництво через провал роману «Кроки в небо», адвокат підбив короткі підсумки, заявивши мені прямим текстом, що якщо я не повернуся до роботи в шкурі Іґнатіуса Б. Самсона й не підготую рукопис «Міста проклятих» за півтора місяці, то видавництво позиватиме мене за порушення контракту, завдані збитки, шкоду й за щось там іще, за що саме, я вже не почув, бо на той час перестав слухати. Але не всі новини були поганими. Попри прикрість, якої завдала їм моя поведінка, Баридо та Есковільяс зберегли у своєму серці перли великодушності й готові про все забути й укласти зі мною новий союз на засадах дружби й взаємної вигоди.

– Якщо бажаєте, ми можемо відступити вам на вигідних умовах за сімдесят відсотків від продажної ціни всі примірники «Кроків у небо», які в нас не розійшлися, бо, як ми з’ясували, ця назва не має попиту й ми не зможемо включити її до наступного сеансу обслуговування, – сказав Есковільяс.

– Чому ви просто не повернете мені права на цю книжку? Адже ви не заплатили мені за неї жодного дуро й не збираєтеся продати жодного примірника.

– Ми не можемо зробити цього, друже мій, – пояснив Баридо. – Хоча видання вашої книжки й не дало нам ніякої матеріальної вигоди, воно вимагало від видавництва вкладення значних коштів, а контракт, який ви з нами підписали, укладений на двадцять років, тож він автоматично поновлюється в тих самих термінах щоразу, коли видавництво зажадає реалізувати своє законне право. Ви повинні розуміти: ми теж хочемо щось мати. Не все має дістатися авторові.

Коли він закінчив свою промову, я запропонував трьом кабальєро рушати до виходу власною охотою, інакше я допоможу їм зробити це копняками під зад – вибір за ними. Перш ніж я зачинив двері перед самісіньким їхнім носом, Есковільяс нагородив мене одним зі своїх лихих поглядів.

– Ми чекаємо відповіді через тиждень або вам кінець, – процідив він крізь зуби.

– Через тиждень ви й ваш йолоп компаньйон будете мертві, – спокійно відказав я, сам не розуміючи, навіщо промовив ці слова.

Решту ранку я провів, споглядаючи стіни, аж поки дзвони на церкві Санта-Марія-дель-Мар не нагадали мені, що наближається година моєї зустрічі з Педро Відалем.

Він чекав мене за найкращим столом у залі, граючись келихом білого вина, який тримав у руках, і слухаючи піаніста, що награвав своїми м’якими, наче оксамит, пальцями п’єсу Енріке Ґранадоса[18]. Побачивши мене, він підвівся й подав мені руку.

– Вітаю, – сказав йому я.

Відаль незворушно всміхнувся й зачекав, поки я сяду, потім сів сам. Ми дозволили собі хвилину мовчанки під звуки музики й під поглядами людей зі світського товариства, які вітали Відаля здалеку або підходили до столу, аби привітати його з успіхом, що був у центрі уваги всього міста.

– Давиде, ти навіть не можеш собі уявити, як мені прикро, що все так сталося, – почав він.

– Не переживайте, утішайтеся своїм успіхом, – сказав я.

– Думаєш, для мене це щось означає? Лестощі людей, які самі ні на що не спроможні? Моїм найбільшим бажанням було побачити твій тріумф.

– Пробачте, що розчарував вас знову, доне Педро.

Відаль зітхнув.

– Давиде, я не винен, що всі вони накинулися на тебе. Ти сам у всьому винен. Ти домагався цього всіма силами. Ти вже дорослий і повинен був знати, як робляться такі речі.

– Розкажіть мені.

Відаль клацнув язиком так, ніби моя наївність його ображала.

– Чого ти сподівався? Адже ти не один із них. І ніколи не будеш таким, як вони. Ти не захотів бути таким і думаєш, вони це тобі подарують? Ти замикаєшся у своєму похмурому домі й думаєш, що зможеш вижити, не приєднуючись до хору церковних хлопчиків і не вдягаючи їхньої уніформи. Але ти помиляєшся, Давиде. Ти помилявся завжди. Гра відбувається не так. Якщо ти хочеш грати сам-один, спакуй свої валізи й вирушай у таке місце, де зможеш бути господарем своєї долі, якщо воно існує. Але якщо залишишся тут, ти повинен приєднатися до якоїсь парафії, хоч би якою вона була. Усе так просто.

– Саме це ви й робите, доне Педро? Записуєтеся до парафії?

– Я не маю в цьому потреби, Давиде. Я той, хто дає їм їсти. Цього ти також ніколи не міг зрозуміти.

– Ви ще здивуєтеся, як швидко я вдосконалю свої знання. Але не турбуйтеся, бо ці рецензії не заслуговують на найменшу увагу. Добре це чи погано, а завтра ніхто вже про них не згадуватиме, ані про мої, ані про ваші.

– У чому ж твоя проблема тоді?

– Не будемо про це.

– Ідеться про тих двох сучих синів? Баридо й крадія трупів?

– Забудьте про все, доне Педро. Як ви вже мені пояснили, в усьому винен я. І ніхто більше.

Метрдотель наблизився із запитанням у погляді. Я не дивився в меню й не думав цього робити.

– Те, що звичайно, для двох, – сказав дон Педро.

Метрдотель відійшов із шанобливим поклоном. Відаль дивився на мене таким поглядом, ніби я був небезпечним звіром, замкненим у клітці.

– Крістіна не змогла прийти, – сказав він. – Я приніс книжку, щоб ти зробив для неї дарчий напис.

Він поклав на стіл примірник «Кроків у небо», загорнутий у червоний