Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

швидко зрозумів, що відповіді не дочекається. — Коштів у них вистачає. А тобі я ось що скажу: жодна грошва тут не завелика. Бо паскудна це справа, відьмаче. Паскудна, темна й неприродна. Зло, що тут шаліло, з Ріссбергу прийшло, я голову закладу. Напевне, чарівникам щось там у їхній магії перекосило. Бо та їхня магія наче мішок змій: хоч би не знаю як міцно зав’язаним був, завжди щось отруйне звідти вилізе.

Констебль глипнув на Ґеральта, вистачило йому так ото глипнути, аби зрозуміти, що відьмак не видасть нічого, жодних подробиць умови з чародіями.

— Вони тебе хоч із деталями ознайомили? Розповіли, що сталося в Тишах, Бугелях та Роговизні?

— Трохи.

— Трохи, — повторив Торквіль. — Три дні після Беллетейну, поселення Тиші, убито дев’ятеро лісорубів. Середина травня, садиба пильщиків у Бугелях, убито дванадцятеро. Початок червня, Роговизна, колонія вуглярів. П’ятнадцять жертв. Отакий стан на сьогодні, відьмаче. Бо воно не кінець. Голову на те поставлю, що не кінець.

Тиші, Бугелі, Роговизна. Три масові вбивства. А значить, не нещасний випадок на виробництві, не демон, який вирвався та втік і якого не зумів проконтролювати партач-гоет. Це навмисна, запланована дія. Хтось тричі ув’язнив демона в носії й тричі посилав його вбивати.

— Я вже чимало бачив. — Жовна в констебля заграли сильніше. — Не одне поле бою, не одного трупа й не кількох. Напади, грабунки, нальоти бандитські, криваві родові помсти та різанину, навіть одне весілля, з якого шістьох покійників винесли, у тому числі й нареченого. Але сухожилля різати, щоби потім кульгавих зарізати? Скальпувати? Горла зубами гризти? Живцем розшарпувати, з черев кишки витягаючи? А потім із відрубаних голів складати пірамідку? З чим тут, питаю тебе, ми справу маємо? Цього тобі чаклуни не сказали? Не пояснили, навіщо їм відьмак?

Для чого потрібен відьмак чародіям із Ріссбергу? Так сильно, що довелося змушувати його до співпраці шантажем? З будь-яким демоном та носієм чародії могли зарадити й самі, шуткуючи, без особливих проблем. Fulmen sphaericus[22], Sagitta aurea[23], два перші-ліпші заклинання з багатьох, якими можна було б почастувати енергумена з відстані в сто кроків— і сумнівно, щоби він той почастунок пережив. Але ні, чародії бажають відьмака. Навіщо? Відповідь є простою: енергуменом став чародій, конфратер, колега. Хтось із товаришів по ремеслу викликає демонів, дозволяє їм входити в себе та лізе вбивати. І зробив він це вже тричі. Але чародії не можуть гепнути колегу блискавкою або продірявити золотою стрілою. Проти колеги потрібен відьмак.

Він не міг і не хотів говорити це Торквілю. Не міг і не хотів говорити йому те, що сказав чародіям у Ріссберзі. І до чого вони поставилися легковажно. Наче до якоїсь банальності.

* * *

— Ви все ж це робите. Усе ж бавитеся тією, як її звете, гоетією. Викликаєте тих істот, витягаєте з їхніх площин, з-за замкнених дверей. З неодмінною приспівкою «будемо їх контролювати, приставимо до справи». З тим самим виправданням: «Упізнаємо їхні секрети, змусимо розкрити їхні таємниці та аркани, завдяки чому звеличимо власну магію, станемо лікувати та зцілювати, винищимо хвороби та помилки природи, зробимо світ кращим, а людину— щасливішою». І неодмінно виявляється, що це брехня, що йдеться вам виключно про власні силу й владу.

Цара— це було добре помітно— рвався відповісти, але Пінетті його стримав.

— Що ж до істот з-за зачинених дверей, — продовжив Ґеральт, — тих, яких для зручності ми називаємо демонами, то напевне вам відомо те саме, що й нам, відьмакам. Що ми зрозуміли вже давно, що записано у відьмачих протоколах та хроніках. Демони ніколи не видадуть вам жодних секретів та арканів. Ніколи не дадуться запрягти себе до праці. Вони дають себе викликати та провести в наш світ виключно з однією метою: вони хочуть убивати. Бо це полюбляють. І ви про це знаєте. Але надаєте їм таку можливість.

— Від теорії,— сказав Пінетті після дуже довгого мовчання, — перейдімо, може, до практики. Думаю, що у відьмачих протоколах і хроніках записано й про таке. А ми очікуємо від тебе, відьмаче, не моральних трактатів, а власне практичних рішень.

* * *

— Радий був познайомитися, — Франс Торквіль простягнув Ґеральтові руку. — А тепер до роботи, на об’їзд. Сторожити та людей охороняти. Ми ж для цього існуємо.

— Для цього.

Уже в сідлі констебль нахилився.

— Готовий голову закласти, — сказав він тихо, — що про те, що я тобі зараз скажу, ти й сам добре знаєш. Але я все-таки скажу. Будь обережним, відьмаче. Поглядай навколо. Говорити ти не хочеш, але я своє знаю. Чаклуни точно тебе найняли, аби ти виправив те, що вони напартачили. Але якщо щось піде не так, то стануть шукати, на кого все звалити. А ти для цього дуже добре придатний.

* * *

Небо над лісом почало темнішати, раптовий вітер зашумів у кронах дерев. Загурчав далекий грім.

* * *

— Як не грози, так зливи, — говорив Франс Торквіль при наступній їхній зустрічі.— Кожен другий день гримить та дощить. А результат такий, що всі сліди, коли їх шукати, дощем затерто. Вигідно, вірно? Наче на замовлення. Це мені також магією відгонить, а точніше— Ріссбергом. Кажуть же ж, що чаклуни вміють погоду змінювати. Магічний вітер викликати, а природний так заклинати, аби він віяв, коли схочуть. Хмари проганяти, дощ або й град кликати, та й грози робити на замовлення. Коли їм те на руку. Аби, наприклад, сліди затирати. Що ти скажеш, Ґеральте?

— Чародії, то факт, уміють багато що, — відповів. — Погодою вони управляли завжди, з Першої Висадки, яка начебто виключно завдяки чарам Яна Беккера не скінчилася катастрофою. Але звинувачувати їх у всіх проблемах та поразках— це, думаю, перебір. Ти ж, зрештою, говориш про природні явища, Франсе. Просто такий ми маємо сезон. Сезон гроз.

* * *

Він підігнав кобилу. Сонце схилялося вже до заходу, ще до сутінок він мав намір провести патрулювання ще кількох поселень. Найближчою була колонія вуглярів, що стояла на галявині, званій Роговизна. Коли він був там уперше, супроводжував його Пінетті.

* * *

Місце різанини, на здивування відьмака, замість бути похмурим урочищем, яке б усі обходили здаля, виявилося місцем жвавої праці, де повно було людей. Вуглярі,— які самі себе називали курявниками, — власне працювали над побудовою нового мелера— конструкції, що служила для випалювання деревного вугілля. Мелер той був куполоподібно складеним стосом дерева, але складеним не абияк, а рівнесенько та акуратно. Коли Ґеральт та Пінетті під’їхали на галявину, то застали вуглярів за обкладенням того стосу мохом та старанним