Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

— З мого боку, — чоловік, який назвався Еміелем Регісом не спускав з них погляду, — нічого вам не загрожує. Маю сподівання, що я можу розраховувати на взаємність?

— Що ж це? — Золтан вишкірив зуби у широкій посмішці. — За розбійників ви нас маєте, чи що? Ми, пане цирульнику, теж біженці. Прямуємо до темерійського кордону. Якщо хочете, можете долучитися. У купі воно бадьоріше й безпечніше, ніж поодинці, а нам медик може згодитися. Ми дітей і жінок ведемо. Чи серед тих чудодійних ліків, які, по смороду чую, ви при собі маєте, знайдеться декокт на стерті ноги?

— Щось та знайдеться, — тихо сказав цирульник. — Радий буду надати допомогу. Якщо ж ідеться про спільну подорож… Дякую за пропозицію, але я не біженець, панове. Я не втік з Діллінжену від війни. Я тут мешкаю.

— Як це? — нахмурився ґном, відступивши на крок. — Мешкаєте тут? Тут, на цвинтарі?

— На цвинтарі? Ні. Маю хату неподалік звідси. Окрім дому й лавки у Діллінжені, зрозуміло. Але тут я проводжу літо, щороку, від червня до вересня, від Собутки до еквінокції. Збираю лікувальні зілля і коріння, з деяких на місці дистилюю ліки й еліксири…

— Але про війну — знаєте, ствердив, не запитав Ґеральт, — не дивлячись на пустельничну всамітненість від людей і світу. Від кого ж?

— Від біженців, які тут проходять. Десь зо дві милі звідси, над річкою Хотлі є великий табір. Зібрано там десь зо дві сотні втікачів, селян з Брюґґе й Соддену.

— А війська темерійські? — зацікавився Золтан. — Рушили вже?

— Нічого мені про те не відомо.

Ґном вилаявся, потім глипнув на цирульника.

— Тож ви тут собі мешкаєте, пане Регісе, — сказав протягло. — Ночами серед могильників ходите. І не страшно вам?

— Чого я мав би лякатися?

— Отой мосьпан, — Золтан вказав на Ґеральта, — то відьмак. Бачив нещодавно сліди гулів. Трупоїдів, розумієте? А не треба бути відьмаком, аби знати: гулі цвинтарів тримаються.

— Відьмак, — цирульник глянув на Геральта із явним інтересом. — Убивця потвор. Ну-ну. Цікаво. Ви товаришам своїм не пояснили, пане відьмаче, що некрополь цей нараховує більше ніж півтисячі років. Гулі їдлом не гребують, але й п’ятсотрічних кісток не гризуть. Немає їх тут.

— Абсолютно я тим не переймаюся, — сказав Золтан Хівай, розглядаючись. — Ну, пане медику, дозвольте до нашого табору. Маємо холодну конину, ви ж такого не зневажите?

Регіс довго дивився на нього.

— Дякую, — сказав нарешті. — Утім, у мене є краща думка. Запрошую до мене. Літнє моє пристанище — то такий собі курінь, не хата, до того ж маленький, і ночувати вам все-одно доведеться під місяцем. Але біля хати є джерельна вода. І вогонь, на якому можна розігріти конину.

— Охоче скористаємося, — вклонився ґном. — Може, й немає тут гулів, але все одно думка про ніч на цьому цвинтарі не дуже мене радує. Ходімо, познайомитеся із рештою нашої компанії.

Коли підходили до табору, коні зафоркали, вдарили копитами у землю.

— Станьте трохи під вітер, пане Регісе, — Золтан Хівай окинув медика красномовним поглядом. — Запах шавлії полохає коників, а мені, сором признатися, прикро нагадує про виривання зубів.

* * *

— Ґеральте, — пробурмотів Золтан, щойно Еміель Регіс зник за плахтою, що заслоняла вхід до хати. — Тримаймо очі відкритими. Той смердючий травник не дуже мені подобається.

— Якась конкретна причина?

— Не подобаються мені люди, які проводять літо поряд із цвинтарем, причому біля цвинтаря, що дуже далекий від місця їхнього проживання. Чи ж би трави не ростуть у кращих місцях? Увесь цей Регіс здається мені грабіжником могил. Цирульники, алхіміки і їм подібні викопують на жальниках трупи, аби пізніше робити із ними різні екскременти.

— Експерименти. Але для таких практик застосовуються свіжі трупи. Той цвинтар дуже старий.

— Факт, — почухав у бороді ґном, дивлячись на жінок з Кернів, які шукали собі нічліг під кущами черемхи, що росли навколо халупи цирульника. — То, може, він грабує з могил заховані там коштовності?

— Запитай його, — стенув плечима Ґеральт. — Запрошення до його садиби ти прийняв з місця, без церемоній, а зараз раптом став підозріливим, ніби стара панна, коли її закидують компліментами.

— Гммм… — заклопотався Золтан. — Трохи рації ти маєш. Але я охоче кинув би оком, що то він має у цій мазанці. Просто так, для упевненості…

— То увійди туди за ним й удай, що ти хочеш позичити виделку.

— Чому виделку?

— А чому ні?

Ґном глянув на нього уважно, але нарешті рішився, рішучим кроком наблизився до хатки, ґречно постукав у одвірок й увійшов. Не виходив кілька битих хвилин, а тоді раптом з’явився у дверях.

— Ґеральте, Перціфалю, Лютику, давайте. Побачите дещо цікаве. Ну, сміливіше, без церемоній, пан Регіс нас запрошує.

Усередині хати було темно, нутро її наповнював теплий, приголомшливий, дратуючий ніздрі запах, що йшов головним чином від трав і коріння, якими були обвішані усі стіни. За всі меблі слугував тапчан, також засланий зіллями, а також кривий стіл, заставлений незліченною кількістю скляних, глиняних і порцелянових пляшечок. Скупе світло, що дозволяло бачити усе це, забезпечувало вугілля у вогнищі дивної пузатої невеличкої печі, що нагадувала черевату клепсидру. Піч оточувало павуче мереживо блискотливих трубок різного діаметру, викручених у спіралі та дуги. Під однією з тих трубок стояло дерев’яне цеберко, у яке щось капало.

Побачивши піч, Перціфаль Шуттенбах вибалушив очі, роззявив рота, зітхнув, а тоді підскочив.

— Хо-хо-хо! — закричав із захватом, який неможливо було приховати. — Що я бачу? Це ж найспражнісінький атанор, суміщений із алембиком! Забезпечений ректифікаційною колоною і мідяним охолоджувачем! Чудова робота! Ви самі то сконструювали, пане цирульнику?

— Авжеж, — скромно признався Еміель Регіс. — Я займаюся виготовленням еліксирів, тож мушу дистилювати, витягати п’яту есенцію, а ще…

Він урвав себе, побачивши, як Золтан Хівай ловить краплю, що крапає з трубки, і облизує пальця. Ґном зітхнув, на його рум’яному обличчі вималювалася невимовне блаженство.

Любисток не витримався, також спробував. І стиха застогнав.

— П’ята