Читати книгу - "Який чудесний світ новий!"

обернув його в коло і причепив до обідка чашки. – Тоді ще одну змію. І ще одну. І ще одну. – Кільце за кільцем Міціма ліпив стінки горщика; той був вузький, тоді розширювався і знову звужувався біля шийки. Міціма стискав і поплескував глину, гладив її й вишкрібував; аж ось нарешті перед ними стояв такої знайомої форми малпаїський глечик для води, лише він був не чорний, а кремово-білий і м’який на доторк. Його власний горщик, що був жалюгідною пародією на Міцімів, стояв поруч. Той аж розсміявся, порівнюючи їх.

— Але наступний вийде краще, – запевнив він, зволожуючи іншу грудку глини.

Ліпити, надавати форми, відчувати, як його пальці стають дедалі вправнішими й міцнішими, – це все приносило йому неймовірну втіху.

— У здорової дитини, – наспівував він, працюючи, – на сніданок вітаміни.

І Міціма теж собі мугикав пісню про те, як убивали ведмедя. Вони працювали цілісінький день, і весь цей час його переповнювала інтенсивна, всепоглинальна радість.

— Наступної зими, – пообіцяв старий Міціма, – я навчу тебе, як робити лук.

Він дуже довго стояв біля будинку, і ось нарешті там завершилася обрядова церемонія. Двері відчинилися, й усі повиходили назовні. Перший ішов Котлу, витягнувши перед собою міцно стиснуту долоню, немовби там був якийсь коштовний камінь. Слідом за ним з’явилася Кіякіме, також із витягнутою і стиснутою долонею. Вони йшли мовчки, як і решта процесії, що складалася з їхніх братів, сестер, кузинів і інших немолодих людей.

Вони рушили месою поза межі пуебло. На краєчку кручі вони зупинилися, споглядаючи ранковий схід сонця. Котлу відкрив долоню. Там лежала дрібка кукурудзяного борошна; він подмухав на нього, пробурмотів кілька слів, а тоді пожбурив цю жменьку білого пороху в бік сонця. Кіякіме зробила те ж саме. Тоді наперед виступив Кіякімин батько і, піднісши вгору оздоблену пір’ям молитовну паличку, прочитав довгу молитву, а тоді жбурнув паличку вслід за кукурудзяним борошном.

— Ось і все, – гучно проголосив старий Міціма. – Вони одружені.

— Ну, – буркнула Лінда, коли вони вже поверталися, – я можу тільки сказати, що тут багато галасу з нічого. В цивілізованих країнах, коли хлопець забажав дівчину, він просто... Але куди це ти йдеш, Джоне?

Він не озвався, а тільки хутко побіг геть, геть, куди завгодно, де тільки міг би побути на самоті.—

Ось і все. У нього в голові безперестанку лунали ці слова старого Міціми. Все, ось і все... Мовчки і здалеку, але нестямно, розпачливо, безнадійно він любив Кіякіме. А тепер уже все. Йому було шістнадцять.

Під час повного місяця в ківі Антилопи оповідатимуть секрети, творитимуть і народжуватимуть таємниці. Вони заходитимуть у ківу хлопцями, а виходитимуть назовні вже чоловіками. Всі хлопці були трохи перелякані та водночас нетерпляче цього чекали. І ось нарешті цей день настав. Сонце зайшло, й піднявся місяць. Він пішов разом з усіма. Темні постаті чоловіків стояли біля входу в ківу; в освічені червоним глибини вела драбина. Ті хлопці, що були попереду, почали вже лізти додолу. Раптово один з чоловіків підступив до нього, схопив за руку і висмикнув геть із гурту. Він вирвався і знову приєднався до решти. Цього разу той чоловік ударив його і шарпнув за волосся.

— Не для тебе, біловолоско!

А якийсь чоловік додав:

— Не для сина тієї сучки.

Хлопці зареготали.

— Іди! – Він і далі тулився до гурту, тож чоловіки почали кричати: – Геть!

Один із них нахилився, схопив каменюку і пожбурив її.

— Геть, іди геть!

На нього посипалося градом каміння. Закривавлений, він кинувся бігти в пітьму. З освітленої червоним ківи долинали співи. Останній із хлопців спустився драбиною вниз. Він залишився сам.

Цілком сам, поза межами пуебло, на оголеній рівнині меси. Каміння під місячним сяйвом скидалося на відбілені кістки. Десь там унизу, в долині, завивали на місяць койоти. Синяки завдавали йому болю, з порізів і далі сочилася кров; але не тому він ридав; а тому, що залишився сам, тому що його вигнали самого-самісінького в цей залитий місячним сяйвом світ каменів-кістяків. Він сів на самому краєчку провалля. Місяць світив у нього за спиною; він зазирнув додолу, в чорну тінь меси, в чорну тінь смерті. Варто було зробити лише крок, лише один стрибочок... Він простягнув свою освітлену місяцем правицю. Кров і далі сочилася з рани на його зап’ясті. Що кілька секунд з неї зривалася крапля, темна, майже безбарвна у цього мертвяцькому світлі. Крап, крап, крап. Завтра, і завтра, і завтра...[7]

Він збагнув для себе Час, Смерть і Бога.

— Сам, завжди сам, – вимовив юнак.

Ці слова озвалися тужливим відлунням у Бернардовій свідомості. Сам, самотній...

— Я теж, – у пориві довірливості зізнався він. – Жахливо самотній.

— Справді? – здивовано перепитав Джон. – Я думав, що в Іншому Місці... Адже Лінда мені завжди казала, що там ніхто не буває самотній.

Бернард зніяковіло зашарівся.

— Розумієш, – пробелькотів він, одвертаючи очі, – я, мабуть, трохи відрізняюся від усіх інших. Якщо хтось декантується інакшим...

— Так, справді. – Юнак згідно кивнув. – Той, хто інакший, мусить бути самотнім. До нього всі ставляться по-свинськи. Знаєш, що мені перекрили абсолютно все? Коли інших хлопців вислали провести ніч у горах... знаєш, коли тобі має наснитися твоя священна тварина... то мені не дозволили піти з ними; зі мною не діляться жодними таємницями. Хоч я й сам це осягнув, – додав він. – П’ять днів нічого не їв, а тоді однієї ночі сам пішов у ті гори. – Він показав на них.

Бернард поблажливо всміхнувся.

— І що, тобі хтось наснився? – запитав він.

Юнак кивнув.

— Але я не повинен тобі казати хто. – Якусь мить він помовчав, а тоді сказав притишеним голосом: – Одного разу я зробив таке, чого ніхто з них не робив: я вдень, у спеку, простояв біля скелі, розставивши руки, як Ісус на хресті.

— А це ще для чого?

— Я хотів зрозуміти, що означає бути розп’ятим. Висіти отак під сонцем...

— Але чому?

— Чому? Ну... – Він завагався. – Бо я відчув, що мушу це зробити. Якщо Ісус зумів витримати. А потім, якщо хтось вчинив недобре... Крім того, я був нещасливий; це ще одна причина.

— Якийсь доволі дивний спосіб лікуватися від нещасть, – мовив Бернард. Але, поміркувавши, вирішив, що, зрештою, в цьому щось є. Краще принаймні,