Читати книгу - "Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу"

Але Софійка чомусь не хотіла.

48. Підготовка

— Бабусю, у вас петрушка посходила? — Зв’язок був поганенький, тож доводилося кричати.

— Та, суш не суш, а щось падалішнє зеленіє! То нинішня навряд чи зійде, — сокорила в слухавку бабуся Ліна.

— А привезти можете? Як будете їхати Сергійка провідувати?

— Можу, чого ж не можу!

— Тільки побільше, ба! Так вітамінчиків захотілося!

— Привезу, привезу своїй любій онучці!

Що ж, із цим вирішено, решту петрушки докупить за свої кишенькові гроші на базарі.

У Пустельника ще кілька днів тому випросила не дуже грубу, хоч і не тонку, малярську щіточку (на радощах не питався, нащо Софійці потрібно).

Тепер до пана Гарбуза збігати: давно просила світлину, що на ній камінь з русалкою. Телефонував, що нарешті вигріб її з-під своїх численних історичних завалів. Сутеніє вже, проте Софійка швиденько.

Світлинка була, звісно, чорно-біла, стара, прим’ята й пожовкла. Та дівчинку й така влаштує пречудово!

— До речі, до речі, як там поживає наш гребінь? Цього питання боялася найбільше, але що вдієш? Доведеться трішечки збрехнути:

— Ох, загубила я його, пане Вікторе!

— Та що ти кажеш?! — жахнувся дідок. — А?..

— …разом з волосиною!

— Ото шкода! Ай-яй-яй! Це ж… це ж такий скарб! Такий раритет! Цілий маєток! Та який маєток — йому взагалі немає ціни!

Софійка винувато мовчала. Пан Гарбуз помалу вгамувався.

— Шкода! Боже, як шкода! Проте як прийшло, так і пішло! А я ж і про його візерунки дещо позгадував!

— Розкажіть, будь ласка, — мовила Софійка несміливо.

— Пам’ятаєш оті хвильки по нижньому крайчику? Я ще не знав, як їх пояснити! Так от: вужики то!

— Ви… ви хочете сказати — вужі?

— Еге ж, вужі, вужі! Рід змій з родини вужевих! Вони часто трапляються на білокрилівських малюнках! Тоді котів ще не було, вужі могли бути приручені, навіть ловили в хаті мишей! Можна сказати, їх замість домашньої худоби тримали! І, звісно, обожнювали, як і водоплавну птицю!

Бр-р-р, понапринаджувала, п’явка лускошкіра, чортівні всякої! Вже ліпше б у підвалі качки завелися!

Повертаючись, навпроти чорних дверей у підвал мимоволі прискорила крок.

Уже заходячи до під’їзду, краєм ока вловила в кінці двору бабу Валю. Традиційна вечірня прогулянка з Фантиком. З однією хіба різницею: тепер сусідка носила котика на руках. Нещасний звір так вихуд і охляв, що господиня не дозволяла йому натруджувати лапки.

49. Остання крапля

Тендітна панночка з пишною кучерявою смолянистою кучмою на голові й у темних окулярах скромно сиділа на лавочці автовокзалу і стискала сумочку з чимось продовгуватим. Біля сусідньої платформи перемовлялося двоє: надзвичайної вроди модна стильна дівчина років тринадцяти і худорлявий хлопчина з чималим пакетом і палкою готовністю до мандрів у виразних красивих очах. Коли вони зайшли до автобуса «Вишнопіль — Леськовичі», чорнява панночка так вразилася, що цього не приховали навіть затемнені скельця. Та її замішання тривало хіба якусь мить: чорнявка швидко опанувала себе, злилася з юрбою леськівчанських базарувальників і, притримуючи окуляри та ще навіщось волосся, теж полізла в салон, тільки й того, що іншими дверима.

Це те, що проявлялося зовні. Що ж відбувалося в Софійчиній душі, важко пояснити словами. З одного боку, вона потерпала, щоб не зустріти раптом всюдисущого рентгена Ві-ку-ку чи навіть її батька. З іншого — аж палала від обурення і кривди: в Леськовичі! Як міг?! Як посмів?!

Так само скромно зійшла з автобуса і, непомітно заховавшись у натовпі, пішла слідом за хлоп'яком і красунею. Звичайно ж, вони прямують… до замку!

Не без приємності, правда, встигала помітити, що до замку простелено свіженьку асфальтівку. Нею туди-сюди шугали машини, здебільшого вантажівки. На вулиці з'явилися нові обличчя. Аж тепер Софійка зрозуміла, чому в автобусі на неї не зважали: селом тепер бродить-їздить чимало немісцевих людей. Самі леськівчани мовби заворушились, ожили, отримали надію на роботу і заробіток.

Угледівши замок, на якийсь мент забула, чого приїхала. Споруда була в риштованнях, навколо, хоч і вихідний, снували будівельники та якісь люди з кресленнями й ескізами. Попри масштаби, все робилось дуже тихо, обережно, без гуркоту, щоб не пошкодити жодного шматочка старовини. Господи, до чого ж забила баки їй та клята русалка! Дядько Сергій, відповідальний за реставрацію, вже ж хвалився, що понашукував у столиці спеціалістів і набрав робітників з місцевих, що почав роботи, тільки-но зійшов сніг! Це зараз його тут нема, бо завтра забирає дружину з сином додому. Втім, Софійку й без нього тут упізнають і пустять… Стривай, яке впізнають? Це Роська он уже встигла щось наплести на прохідній, і вони з Сашком вільно заходять у ворота! А їй, замаскованій, вхід тільки з боку ставка!..

Водоймище, видно, почистили, бо видавалося глибшим і прозорішим. Круглими блюдцями на блискучому плесі ставка вже зазеленів крин. Тьху! Ніякий не крин, а водяне латаття, німфея кандіда!

Коли ж нарешті пробралася на замковище й крізь напівпрозору духмяну зелень угледіла Фадійчука з Підліснячкою та металошукачем, вразилась іще більше. Таж вони шукають… скарби Дашківських! Шукають те, що їм не належить, шукають те, що має колись відшукати Сніжанин Сергійко!.. Ну, начувайся, Росько! Після такого свинства Софійка таки набереться відваги й таки здійснить задумане!

Зрештою, Софійці байдуже, що вони шукають, її мета — пильнувати, щоб уцілів Сашко, щоб Роська не привалила його каменюччям, не втопила в ставку чи в бетономішалці!

Але ж старий Дашківський і молодець! Добре сховав коштовності, бо навіть Росава не знайшла нічого достойного! Сашко ж тільки за свідка, звісно. Лише раз металошукач запищав над якоюсь монеткою, а всі інші рази юним чорним археологам траплялися солдатські ґудзики та якісь навряд чи старовинні гвіздки.

Найсумнішим було єдине: коли повернулись у Вишнопіль і парочка прощалась, саме Сашко, судячи з його запобігливого виразу обличчя й благального погляду, просив наступного побачення!

50. Іди, іди, дощику?

Бабуся Ліна з онучкою та Ростиком якраз повернулись від Сніжани й перепочивали в Софійчиному дворі на сонечку. Гойдали малого на гойдалці та обговорювали, як уміло й упевнено (лікарка!) тітонька дає раду первісткові. Не треба й сторонньої помочі! Дівчинка вже давно встигла полюбити Сергійка і зараз почувалась майже щасливою. Лише при бабусиних захоплених ахах «Росава порадила» трохи морщилась.

— Порадила не порадила, але де вона, та твоя Росава? — похопилась бабуся. — Давно її не бачила, аж заскучала!

— Десь тин… десь бродить, напевно! — відповідала якнайчемніше. — Припх… Заявиться, не переживайте!

— Ой, а то не вона? — Бабуся вказала на особу, що, вихиляючись, заходила у