Читати книгу - "Володар Перстенів"

— Ласкаво просимо будь-якої хвилі, — запросив Чудар. — А зараз маю одну пропозицію. Сонце вже сідає, і ми збираємося вечеряти, бо лягаємо спати відразу після смеркання. Якщо ви можете зостатись і перекусити разом із нами, ми будемо раді!

— І ми також! — сказав Фродо. — Та боюся, нам треба вирушати негайно. Бо все одно вже споночіє, коли ми доберемося до Переправи.

— Ой! Та дайте ж доказати! Я саме хотів запропонувати, що після вечері візьму невеликий віз і підкину вас до Переправи. Так буде швидше, а можливо, і безпечніше.

Цього разу Фродо прийняв запрошення із вдячністю, на втіху Піпінові та Сему. Сонце вже сіло за гори, і стало сутеніти. Прийшли два сини Чударя і три його доньки, на великому столі з'явилася щедра вечеря. Запалали свічки, і запалахкотів вогонь. Пані Чудар сновигала сюди-туди. Зайшло кілька наймитів. Невдовзі чотирнадцятеро душ сіли до столу. Було там пива доволі, і величезна таця з грибами та шинкою, а також багато іншої простої селянської їжі. Пси лежали біля каміна і гризли кістки.

Після вечері хазяїн і сини пішли з ліхтарями готувати підводу. Було вже зовсім темно, коли гості вийшли надвір. Вони поскидали на воза речі й умостилися самі. Хазяїн сів на передок і хльоснув двох міцних поні. Його дружина стояла у світлі, що падало з відчинених дверей.

— Бережи себе, Чударю! — гукнула вона. — Не встрявай у суперечки з чужинцями і хутко повертайся!

— Гаразд! — пообіцяв він і виїхав за ворота.

Ніч була безвітряна, тиха і прохолодна. Вони їхали неквапно, не засвічуючи ліхтарів. За милю-другу стежина, перетнувши глибокий рівчак, вибилася на мощений шлях, що пролягав високою дамбою.

Чудар зіскочив із візка і глянув обабіч, на північ і на південь, але в темряві нічого не було видно, й у нерухомому повітрі не було чути ні звуку. Тонкі пасма туману нависли над рівчаками і розповзалися полями.

— Невдовзі все заснує туманом, — сказав Чудар, — але я запалю ліхтарі, лише коли повертатимуся додому. Якщо хтось з'явиться на дорозі, ми почуємо здалеку.

Від повороту на дорогу до Переправи їхали миль п'ять або й більше. Гобіти позагортались у ковдри і насторожено прислухалися, чи не чути, бува, якихось звуків, окрім скрипіння коліс і розміреного цокоту копит. Фродо здавалося, що підвода повзе повільніше, ніж слимак. Поряд із ним куняв Піпін, а Сем вдивлявся в туманну завісу.

Нарешті праворуч із темряви раптом випливли два білі стовпи, які вказували на поворот до Переправи. Хазяїн Чудар притримав поні, й віз зі скрипом зупинився. Гобіти саме зібралися злазити з воза, коли раптом почули те, що всі так боялися: цокіт копит на дорозі.

Чудар зіскочив на землю і завмер, притримуючи голови поні та вдивляючись у пітьму. Цок-цок, цок-цок, наближався вершник. У нерухомому, млистому повітрі цокіт копит звучав голосно.

— Ви заховайтеся, пане Фродо, — стурбовано мовив Сем. — Запорпайтеся серед клунків у візку і накрийтеся ковдрами, а ми пошлемо його, звідки прийшов! — він зіскочив на землю і став біля хазяїна. Чорним Вершникам доведеться стоптати його, перш ніж вони доберуться до воза.

Цок-цок, цок-цок. Вершник був уже зовсім близько.

— Гей, хто там! — гукнув хазяїн Чудар.

Цокіт різко урвався. Їм здалося, що в імлі за кілька ярдів попереду проступає темна постать у плащі.

— Гей, там! — гукнув хазяїн, кидаючи віжки Семові і ступаючи наперед. — Стій, ані руш! Чого вам треба, і куди ви прямуєте?

— Мені потрібен пан Торбин. Чи ви його бачили? — сказав приглушений голос, — і належав він Мері Брендіцапові. Ліхтаря відкрили і світло впало на здивоване обличчя хазяїна.

— Пане Мері! — вигукнув він.

— Так, звісно! А хто би ви думали? — запитав Мері, підходячи до них. Коли він виступив із туману, їхній страх розвіявся, і Мері раптом зменшився до звичних гобітських розмірів. Він їхав на поні, довгий шарф був кілька разів намотаний на його шиї, захищаючи від туману.

Фродо вистрибнув із візка, щоби привітатися.

— Нарешті ви знайшлися! — сказав Мері. — Я вже занепокоївся, чи взагалі ви сьогодні з'явитесь, і саме повертався на вечерю. Коли піднявся туман, я виїхав вам назустріч, до Колодного, і зазирав, чи не впали ви раптом у якийсь рівчак. Але не втямлю, кудою ви пішли. Де ви їх знайшли, пане Чударю? У вашому качиному ставку?

— Ні, я спіймав їх, коли вони переходили мою межу, — відповів хазяїн, — і мало не напустив на них своїх псів; але не сумніваюся, що вони розкажуть вам усе, як воно було. А зараз даруйте, пане Мері, пане Фродо і ви, я поїду додому. Ніч на носі, пані Чудар хвилюватиметься.

Він розвернув підводу.

— Ну, то на добраніч, — побажав він усім. — Оце вже справді дивний видався день. Але добре те, що добре закінчується; втім, можливо, так не можна говорити, поки не дістанешся до хати. Не буду приховувати, що вельми втішуся, коли доберуся додому. — Він засвітив ліхтар і сів на передок. І раптом витягнув із-під сидіння великий кошик. — Мало не забув, — сказав він. — З найкращими побажаннями від пані Чудар.

Він поставив кошик на землю й від'їхав під дружні «дякуємо» та «на добраніч». Друзі спостерігали за блідими плямами довкола ліхтарів, як ті зникали в імлистій темряві. Раптом Фродо розсміявся: з кошика, який він тримав, йому запахло грибами.

V. Змову викрито

— Ну, а тепер нам варто поквапитися, — мовив Мері. — Якось смішно все це, та посміємося, коли знайдемо якийсь прихисток. Вони звернули на дорогу до Переправи, пряму та доглянуту, обгороджену великими побіленими валунами. За якусь сотню ярдів вона привела їх до берега ріки, де біля широкої дерев'яної пристані погойдувався великий плаский пором. Білі швартові тумби біля краю води бовваніли у світлі двох високих ліхтарів. Позаду них серпанок туману на полях уже переповзав через живоплоти; але вода була темна, тільки подекуди поміж очеретом клубочилися пасма імли. По той бік туману було наче менше.

Мері провів поні сходами до порому, а за ним перейшла решта. Тоді Мері відштовхнувся довгою жердиною. Перед ними поволі котила свої хвилі Брендівинна. Протилежний берег був крутий, і вгору від причалу звивалася стежка. Ген далі, де здіймався пагорб, мерехтіло світло, — то крізь туман пробивалася безліч круглих віконець, жовтих і червоних. Це були вікна Бренді-холу, родинної домівки Брендіцапів.

Давним-давно Горгендад Староцап, голова родини Староцапів, один із найстаріших у Прилуках чи навіть у Ширі, перетнув ріку, яка була природним східним кордоном краю. Він вибудував (і вирив) Бренді-хол,