Читати книгу - "Новендіалія"

Вітій зиркнув на Горгана. Той лаконічно вигнув брову. Квесторові захотілося чомусь почати виправдовуватися: часу було обмаль, зі світла — самий ліхтарик… Але ж вона і сама чудово це розуміє! Перед ким хвоста розпустити пнешся, старий ти павичу?

— Замало інформації, — втрутившись, порятував його від стидовиська Горган. — Ми мусимо знати, що шукаємо.

Мора зітхнула. Тепер уже їй бракувало аргументів.

— Немає інформації, значить треба її роздобути, — підсумував Вітій. — Які в нас є зачіпки?

— Рештки лабораторії, — скривившись, пригадав Фелікс. — Коли, звісно, Шафраник сумлінно розгребе завали… Вибухівка, знов-таки, не з пустого ж місця намалювалася…

Вітій кивнув, тоді глянув на Мору — вона зосереджено катала ручку по стільниці, мовби не важачись здійняти голос.

— Ну? — підштовхнув її квестор.

— Діти… — стиха проказала вона.

Квестор ледь не охнув. Дійсно…

— Для виготовлення анімул, — пояснила Мора, ніби в тім справді була потреба, — треба перевірити, чи не зникали останнім часом діти від двох до дванадцяти. Як пощастить, то в поліції можуть бути вже якісь напрацювання.

— Є іще одне… — долучився Фелікс. — Але це залежить від того, як добре почуватиметься Луччина знахідка. Коли він отямиться, то зможе показати того, хто поїв його «умброю».

— А він отямиться? — зиркнув на Горгана квестор.

Той похмуро кивнув.

— Значить, ось чому ти… не віддав його до «голуб’ятні»? — не втримався Вітій.

Проквестор відповів йому непроникним поглядом. Ну нехай, зітхнув собі Вітій, принаймні, є в його діях логіка. Логіка — а зовсім не співчуття. Час би вже звикнути, справді.

* * *

Франек давно не почувався так погано. Не те, щоби йому боліло щось конкретне, ні — боліло радше щось абстрактне, інакше і не скажеш… Ет, шкода, що він прогуляв майже весь курс класичної філософії в другому триместрі, бо, може, зміг би нині знайти на те якесь путяще мудре назвисько.

Йому просто було якось… гидко. Хлопець і сам собі здавався навдивовижу бридким, не кажучи вже про світ довкола: холодно, протяг з вікна, жорсткий якийсь лежак, червоні запилюжені гардини… Хоча, які до дідька гардини — в гуртожитку?

Мружачись у сірому досвітку, він підвівся на лікті, мимохіть змахнувши додолу старенький картатий плед. Еге, то це ніякий не гуртожиток — чиясь ніби хата, не надто затишна, втім, з порохнявим духом занедбаного музею… Але хто б там не мешкав у цих апартаментах, дяка йому, що надав хоч якийсь притулок по вчорашній пиятиці… А вчора ж мусила бути славна забава — настільки, що й не згадати тепер, як він сюди дістався і з ким… Згадувалося тільки голосіння пісень нічними вулицями… і, чомусь, ніби постріли, і поїздка кудись у темнім фургоні, а потім якийсь червоний спалах просто перед очима… Тьху, і насниться ж всяка гидь!

З настроєм попросту чинилося щось незбагненне — таке, ніби напередодні хлопця привселюдно відшмагали, принагідно аргументуючи кричущу нікчемність жертви переконливим фактажем. Попри те, що пам’ять не містила подібних епічних сцен, Франекові хотілося схоронитися в якомусь темному куточку, а краще — зовсім пропасти зі світу.

Може, то все погані сни нагнали? Коли так, то може спробувати заснути знов — ану як щось візьме, та й зрушить у кращий бік? Він підібрав плед і, згорнувшись клубочком, міцно заплющив очі. Заснути, проте, йому не судилося — десь неподалік надривно задзеленькав телефон, і дзвонив він, холерний, так довго, що Франек був подумав уже, що в усій квартирі, крім нього, просто нікого нема. Втім, зрештою, хтось відгукнувся, сонно промимрив щось у відповідь, а тоді голос раптом наблизився, і до кімнати зазирнув якийсь непривітний молодик, похапцем загорнутий у ковдру. Глянувши на гостя, який якраз вистромив вухо з-під пледа, мовив у слухавку:

— Ага, прокинувся… угу… — господар розпачливо позіхнув. — Феліксе, ти де на ката вчився? Я ж ліг лише годину тому… Ну, добре-добре… Все.

Молодик вимкнув телефона і з похмурим зацікавленням зиркнув на гостя. Оце тут лише Франек згадав, що бачив уже цього хлопця раніше — хіба, може, вдосвіта, ще і злий спросоння, він здавався нині трохи старшим. Це був той самий тип, що підказав йому, як вписатися до гуртожитку тутешнього універу. В який же спосіб він опинився у «кузена» вдома? Може, його виставили з гуртожитку за розгульну пиятику? Може, якраз через це йому настільки зле?

— Ну? Жити будеш? — поцікавився господар.

— А мушу? — тоскно буркнув Франек.

— Мусиш-мусиш, — пирхнув хлопець — тепер гість згадав навіть, що звати того Лука. — Вважай це за почесний обов’язок… І, коли вже прокинувся, то вставай, є до тебе справа.

Франек тяжко зітхнув, шукаючи поглядом за черевиками.

— Вбиральня в кінці коридору, — повідомив господар, протираючи забрезклі очі. — А я поки кави поставлю, абощо…

Крекчучи, Франек вибрався з-під пледа і, мало не навпомацки проминувши нескінченно довгий стелаж з книгами, рушив шукати вбиральню. Те, що він побачив у дзеркалі, зовсім його не потішило — вимнута, сіра якась фізія, млисті очиська… справді, гидко, як і слід було чекати. Вмивання теплою водою, правда, трохи поліпшило справи, а запах кави звіддаля робив цей світ як не кращим, то хоч би почасти прийнятним.

Кухню Франек надибав за кавовим духом; там же знайшовся й господар. Він сидів за столом, тримаючи перед собою горнятко з таким видом, мовби й досі додивлявся якісь неприємні сни, проте, угледівши гостя, стріпнувся і, підвівши погляд, посміхнувся, та ще й так щиро, що навіть Франекові, у його чорній журбі, не лишалося іншого, аніж криво всміхнутись у відповідь.

Вдячно прийнявши горнятко з кавою, він присмоктався до нього, не відчуваючи навіть смаку. В очах поволі розвиднювалося, і тут якраз Франек розгледів щось таке, від чого він враз забув і про каву, і про журбу. На столі, межи сільничкою та присохлим фікусом лежала груба кобура, з якої визирало чорнене руків’я пістолета. Хлопець підвів погляд на господаря — той безжурно сьорбав каву, ніби й не на його столі лежала та страхітна цяцька. Спіймавши, проте, наполоханий гостів погляд, він ніяково блимнув.

— Це… гм, це в мене робоче… спорядження, — промимрив він, відсуваючи зброю кудись за фікус.

— І що ж це таке за робота? — обережно поцікавився Франек.

Лука незатишно повів плечима, але тут-таки обсмикнувся і повагом повідомив:

— Щось таке ніби поліція. Нічна, е-е… вахта. От власне з цього приводу ти мені й потрібен.

Придатка «щось таке ніби» звучала не надто переконливо, до того ж, Франек