Читати книгу - "Серце гарпії"

радіо з гуркотливими колонками, звідки, аби принадити пияків, очевидячки, лине страшенно мелодійний шансон. Такий зухвалий маркетинговий хід давно вже засвідчив свою дієвість: ринкові лави щовечора обсідали спраглі товариства — до чарки, до плітки, а чи й до бійки. Ярка переважно намагалася обходити «центр» якнайдалі, однак сьогодні сміливо прямує до кафе і купує пляшку пива; дебелий кельнер, повагавшись та озирнувши виріз її сукенки, галантно видає Ярці порохнявий пластиковий кухоль.

Надворі вже дозвільно висиджують коло пляшки кілька вовкуватого виду дядьків; трохи далі — лузає насіння гостроока жіноча артіль; є також дві чи три мовчазні пари, а ще — кілька самотніх пияків, що чекають, либонь, на компанію. Серед них — набрезклий від похмурих дум п’яниця Толік, а також — фатальна красуня Мата, нині не в червоній сукні, що так ефектно перетворилася була на халат, але в чомусь такому, попри все, обтислому і блискучому.

Ярка сідає з пивом у найдальшому кутку, вдаючи, ніби тішиться краєвидами та приємною музикою. В пароксизмі артистичної звитяги вона навіть починає похитувати ногою в ритмі «залатих купалов», однак надовго її не вистачає, бо абсурдність ситуації мало не викликає в неї істеричний регіт. Серйозність відтак вдається зберегти, лише зачаївши нездорову реакцію за рятівним кухликом. Невдовзі музичні думи про тяжку злодійську долю змінюються любовними баладами. Ярка з цікавістю стежить, як тяжко зітхає Маша, проводжаючи оком того чи того чоловіка. А ось, глипнувши в її бік, та не здобувши схвалення, проходить Саня; на Ярчин подив, брат Приймака сідає неподалік від Толіка, проте не поряд, а мовби окремо, за браком іншого місця.

Почекавши трохи, Ярка підсідає до знудженої Маші. Та позирає непривітно, сподіваючись, очевидячки, на яке ліпше товариство.

— Гарна блузка у вас, — хвалить Ярка. — Зі стразами — самий шик. Де ви брали, в місті?

Маша трохи відмерзає.

— Ну да. Ясно, шо не на базарі в Станіславі. То ж фірма! — гордо повідомляє вона.

Ярка вражено цикає.

— Оце б іще мужчини щось у тому розуміли. А їм — аби пляшка.

Маша зітхає.

— Даа…

— А от скажіть… — довірчо прихиляється до неї Ярка. — Ну, я думаю, ви тут всіх знаєте? Мужчин? Так отой такий молодий, в нього ще брови зрощені — він як, нормальний?

— Шо, понравився? — тішиться красуня. — Ну, не знаю, чи нормальний. От брат у нього, той — да, красавчик.

— А, я чула, — киває Ярка, — Ігор. Кажуть, вони з братом у контрах були.

— Хто? Саня с Ігорьом?! Та Саня за братом на задніх лапках ходив! Куда йому, сопляку!

Ярка супиться. Нехай і шмаркач, а може ж таки зачаїв на старшого образу?

— То він нічого так? — перепитує. — Руки не розпускає?

Маша граційно поводить повними плечима.

— Та вроді нє. Говорю ж, пацан іще.

Ярка гмукає. Дійсно, що з нього взяти, коли так! Тим часом до їхньої лави підходить незнайомий черевань, і Ярка підводиться, аби не псувати красуні особистого життя. Щось не складається в неї зі свідченнями… А отже, лишається єдиний варіант.

Взявши кухлика до рук та намітивши собі траєкторію до дальшого столика, вона, похитуючись, мовби від випитого, простує повз Толіка і Саню. Коло їхнього столу вона зашпортується на рівному місці і проливає на лавку трохи питва. Це вона робить обережно, намагаючись нікого не зачепити, бо, дякую, бачили, як тут реагують на різкі рухи.

— Йоптіль, ну ти й каліка! — привітно відгукується Саня.

— Каліка — не каліка, — ставши руки-в-боки, відказує Ярка, — а хоч би не вбивця. Бо я вже чула, які тут у вас порядки.

Очі Приймака-молодшого, дарма що малі, мов родзинки, робляться раптом здивовано-круглі.

— Та ти, бля, з дуба впала! — неголосно, втім, гнівиться він.

— Сам, дивись, не впади! — чмихнувши, відказує Ярка і скоренько чимчикує до дальнього столу.

Там вона швидко ставить кухлик, не довіряючи власним долоням, які раптово починають труситись, як дурні. Пересиливши себе та взявши питво обома руками, вона глушить його нахильцем, сподіваючись хоч би трохи притлумити страх. Отепер вона точно переступила межу. Але слів своїх назад не візьмеш, тож доведеться, як не крути, прийняти їхні наслідки.

Невдовзі вона підводиться і прямує вгору по Вірній. Завмираючи від кожного шереху, вона минає колишню сільраду, школу і цвинтар. І лише звернувши на Пролетарську, чує за собою звук чиїхось кроків.

Звісно, він повинен був піти за нею. Після такого звинувачення всякий лиходій повинен би занепокоїтись, бажаючи знати, що їй відомо. Кинувши погляд через плече, вона бачить позаду темну постать. Так, чудово. Її план спрацював. Тепер гарно би щезнути, поки той план її не прикандичив!

— Ану стой! — лунає раптом, і тут Ярка розуміє, що це не той голос, який думала почути. Обернувшись, вона бачить — справді, не Саня! Толік! Він же сидів поряд і також усе прекрасно чув!

Тут їй варто би припустити бігцем, проте подив та надмірна самовпевненість грають з Яркою кепський жарт.

— Якого біса треба? — замість бігти, відповідає вона, сподіваючись іще довідатись, у чому її помилка.

За хвильку він уже поряд, і Ярка не встигає сахнутись, як Толік хапає її за руку. Раптом — надкрупним планом — його пропита мордяка з червоними жилами, неголені щоки, жовтаві очиці; він смикає її до себе, а другою рукою хапає за шию.

— Уб’ю, — хрипко обіцяє він, дихаючи сивухою в лице. Вона судомно шарпається геть, і тоді Толік швиргає її об найближчий паркан. Від удару їй на мить темнішає в очах.

— У гної зарию! — чути через шум крові у вухах.

Усе це настільки приголомшує дівчину, що вона не встигає нічого вдіяти. Тіло її, втім, реагує на свій осібний манер, відповідаючи знайомою хвилею нудоти. Сухий позив до блювання ледь не звиває її у скрутень, від чого виглядає вона, мовби хвора на падучу.

І, хоч як дивно, Толіка це відвертає від безпосередньої дії. Поблизу лунає веселий голос Маші та бурмотіння її кавалера, і нападник, очевидячки, вирішує вшитись, не чекаючи на свідків. Коли Ярка врешті піднімає погляд, вулиця вже милосердно порожня.

Ледве тримаючись на ногах, вона щодуху шкутильгає додому, проте вже на перехресті з Тупіковою спиняється, спрагло вдихаючи тепле повітря з гірким запахом полину. Це ж треба було так помилитись! Усе ж наче виглядало абсолютно логічно! І ось… як же так?

А втім, помилка ця несподівано, а може й незаслужено, обернулася прозрінням. Адже вона встигла побачити очі нападника — безтямні, глянсуваті, мовби неживі. Цей погляд промовив до неї незаперечною правдою, і тепер усе стало на свої місця.

*