Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"

наче павичів хвіст пломеніло барвисто

ніби не ти усміхалась крізь кухоль

із сонячним пивом закоханій подружці

зважено мов терези аптекарські

з мідними шальками

радила не заморочуватись

сіяла штампами кальками

кожною миттю своєї прозорості

насолоджуючись

нині ж — ніби не ти є цим штормом

і мулом водночас

вітром вітрилом і морем і мертвими рибами

ось твою мудрість осяйну рінню

за ноги волочить

і калатає у водоростях і мотлошить

між чорними глибами

Соня зависла над містом у найвищій точці чортового колеса. Соня вивчила розклад руху чортового колеса, як телеведучий — сценарій програми з усіма цими шапками, розгонами, перебивками й відбивками на рекламу. Внутрішній таймер дисципліновано вмикається в кожній часовій точці переходу до наступної дії. І так само, як звиклий до прямих ефірів телеведучий за дві хвилини до включення може розслаблено допивати розчинну каву і докурювати сигарету в гримерці, Соня дивилася на парк і людей внизу, відпускаючи до задимленого спадню клапті звичних думок. За дві зупинки до найвищої точки чортового колеса вона витягла з кишені сарафану невеличку кульку і стисла її в долоні. Кулька — намистина з чеського скла.

Принаймні це називалося «чеським склом» в колишній радянській республіці УРСР. Намисто з чеського скла вигравало псилоцибіновими веселками на грудях Соніної виховательки в дитсадку, намисто з чеського скла стріляло навсібіч вогнями чистого спектру. Намисто було коштовним і рідкісним — тільки дружина військового кадровика, така, як Соніна вихователька в дитсадку, або така, як директриса найбільшої в УРСР швацької фабрики, де працювала Соніна мама, могли носити такі намиста. Соніна тітка теж мала таке намисто. Чому — невідомо, бо Соніна тітка не мала чоловіка — військового кадровика і не була директоркою фабрики. Вона була телефоністкою і дружиною алкоголіка. Але, можливо, для балансу добра і зла в порожнечі — як-от одні поглинають маргаринові торти, а інші ходять на рибалку чи до солярію — тітка мала багато різних прикрас і дозволяла Соні бавитися ними. Деякі навіть дарувала. Соня дуже сподівалася, що тітка прочитає в її собачому погляді жагу отримати «буси». Соня вбиралася в «буси» і крутилася в них перед тіткою, коли та виливала на кухні душу заклопотаній Соніній мамі. Мама перечіпалася об Соню, Соня однією рукою відтягувала намисто — щоб сяяло, іншою погладжувала зшиту зі старого тюлю бальну спідницю, аби тітка втямила, як одне до одного пасує, тітка розказувала мамі, як її чоловік знову нализався і застряг у чергової хвойди, телефоністки з міської телефонної станції, тітчиної колежанки, мама шаткувала капусту, смажила котлети і дратувалася. Соня перейшла до п’ятого класу і перестала демонструвати своє захоплення «бусами». Кожної наступної чверті доводилося натужно виправляти трійки попередньої, чалапати по понеділках-середах-п’ятницях «на музику», зачіпаючи гітарою в синьому сатиновому чохлі дерева, ліхтарні стовпи і сумки пішоходів, що кришилися кадрами посипаної плівки на пікселі, наче кубики варених овочів у вінегреті; доводилося вчитися гордо мовчати на всі звинувачення класних активістів у нехтуванні «політінформаціями» після уроків. Соня перейшла до сьомого класу і закохалася в учня восьмого класу. На великих перервах у шкільних коридорах кожен його рух вигравав псилоцибіновими веселками і стріляв по Соні вогнями чистого спектру. У перерві між вступними іспитами до університету Соня позбулася цноти і знайшла в собі звичку дивитися під ноги, підбираючи на ходу рештки чужого іміджу — ґудзики, язички від блискавок, заколки, залізні або пластмасові лейбли від сумочок, пряжки, блискітки, що відірвалися від пухових светриків, та штучні камінчики, що відклеїлися від біжутерії. Загублені або викинуті квіти Соня теж підбирала, несла до куща або дерева з дуплом і там залишала, ні про що конкретно не думаючи. Коли з грудневої багнюки на тролейбусній зупинці до Соні мигнув чистий веселковий вогник намистини з чеського скла, Соня глянула в брудне міське небо, побачила, як гайвороння збивається в зграю на пошуки нічлігу, і стягла для намистини рукавичку. Ця історія намистини з чеського скла тепер у такому вигляді лежить у Соніній пам’яті.

В найвищій точці над містом, коли кабінка чортового колеса зупинилася секунд на тридцять — за цей час телеведучий може зробити підводку до сюжету чи представити гостей в студії, — Соня підняла руку до рівня очей і прилаштувала намистину так, щоб останні промені задимленого серпневого спадню опромінили грані чеського скла вогнями чистого спектру. Соня вчилася в намистини випромінювати веселку. Без псилоцибів. Чортове колесо шарпнулося, і Соніна кабінка попливла вниз. У найвищій точці опинилася наступна кабінка, з якої на Соню дивився чоловік.

— Гей! — гукнув чоловік. Його очі зблиснули вилученим зі спектру ультрафіолетом. — Принцесо! Якщо ти не зачекаєш мене внизу, я перелізу до тебе вже! — Чоловік перекинув ногу через борт кабінки.

Соня злякалася.

— Я зачекаю! Не стрибайте! — крикнула вона.

Чоловік усміхнувся — всі вогні чистого спектру протуберанцями вистрелили з білого — і забрав ногу з бортика кабінки. До самої зупинки внизу Соня дивилася то на витоптаний стумою і ще сонними тінями парк, то на штучне паркове озеро з катамаранами й несвіжими лебедями, то на облуплений тир в гущавині парку, то на працівника атракціону «Чортове колесо» в червоному комбінезоні, то на машини, що ковзали асфальтом, наче праски, то на вищерблену цегляну стіну заводу з протилежного боку шосе. Чоловік дивився на Соню. І усміхався. Веселкові вогні стрибали по Соні, як обкурені зайчики. Соня ступила на землю — в грудях наче акваріум з рибками- неонами хлюпнув водою, хитнувся — і, не наважившись порушити обіцянку, озирнулася. Чоловік не дочекався, коли його кабінка замінить попередню, з якої вийшла Соня, і таки вистрибнув за декілька метрів і десятків секунд до зупинки. Працівник атракціону «Чортове колесо» заволав зі свого місця щось брутально-загрозливе. Соня дивилася на статуру чоловіка, ніби наново вирізьблюючи поглядом всі його бездоганно рельєфні м’язи.

— Ну, привіт! — сказав Соні чоловік. Точніше, молодий чоловік.

Соня подивилася вгору — на його лице, глянула вище — на порожню кабінку в піковій точці чортового колеса, на гуашево-чорне верховіття у згаслому небі, потім собі під ноги — на розплющені підошвами ґумки і пивні кришечки.

— Салют. Я — Соня, — сказала Соня.

— Костик, — сказав чоловік.

Можна було б і не говорити, подумала Соня, коли Костик її поцілував. Можна було б взагалі не розмовляти, думала Соня, заварюючи каву на кухні у Костиковій квартирі. Про що ми говоримо? — думала Соня, одягаючись вдруге, після того як Костик впечатав її в стіну поцілунком