Читати книгу - "Адвокат із Личаківської"

вихід не береш, подумав Клим, укотре вранці проходячи повз двірника й привітавшись при цьому, навіть відсалютувавши двома стуленими пальцями. Той у відповідь повернувся спиною, демонструючи зайнятість якоюсь невідкладною роботою. Скориставшись тим, що Бульбаш не дивиться в його бік, Кошовий не стримався – сплюнув. Ох і часи настали: навіть двірники не сприймають. Чого вже хотіти від таких, як Адам Вишневський чи Магда Богданович…

Ступивши на вулицю й переконавшись – хоч день сьогодні не похмурий, Клим поправив капелюха й рушив знайомим, уже звичним, не раз пройденим маршрутом.

Не на бульвар – до Вексклярської площі.

Язик до Києва доведе, є така приказка.

Й у Львові київського адвоката затятість та підвішений язик не підвели. Міняйла на Валах не знайшов. Та кілька правильно поставлених запитань – і йому пояснили: ліпше шукати Юзя на Вексклярській. Охоче пояснили, куди йти. Довго не блукав, а коли нарешті вийшов, першою думкою було – надурили, скориставшись із повного незнання міста.

Кошовий бачив у своєму житті різні площі – як великі майдани, так і затишні майданчики. Встиг перетнути й кілька львівських площ, назви в голові поки не втрималися. Місце ж, яке відкрилося Климові, на перший погляд зовсім не відповідало своїй назві.

Як для справжньої площі Вексклярська виглядала замалою. Так, у всякому разі, йому здалося. Більше нагадувала затишний прохідний дворик, тихе місце для зустрічей та ділових оборудок у центральній, значно жвавішій частині. Адвокат ніби опинився в замкненому просторі, де з різних боків насувалися сірі, чомусь не надто дружні стіни кам’яниць. Враження підсилювало липневе сонце, точніше – його відсутність. Промені пожвавлювали міські вулиці. Послаблювали враження їхньої величі та недружності. Навпаки, підкреслювали ошатність, упорядкованість та продуманість міського довкілля. Але цю маленьку площу сонце дивним чином оминало. Навіть звідкілясь легенько потягнуло чимось вогким, віддалено нагадавши Климові каземат.

Позбавляючись неприємних спогадів, адвокат повів плечима. Справді, чого б це воно… Ну, заїхали туди, де звичний рух міста завмирає. Нема чого хвилюватися. Тим більше, перше сприйняття дійсно було оманливим. Маленька площа жила по-своєму, і містяни приходили сюди не для прогулянок, бо особливо гуляти тут нема де. Якщо вже завернув сюди, не інакше маєш великі справи.

За кілька днів Кошового вже впізнавали.

Клим досі не пробачив собі наївності, з якою прийшов сюди вперше. Звісно, як зрозумів тепер, усе це могло стати лише прикрою пригодою. Аби Сойка був живий, уже за кілька днів вони б напевне згадували її, мов дотепний побутовий анекдот. Мовляв, ось так зустрічає королівське місто підданих російського імператора. Тож спроба шукати пана Юзя й просити допомоги саме в нього виправдовувалася відчаєм та безнадійністю становища.

Проте панові Юзю, як жодному іншому завсідникові Вексклярської, до турбот якогось бевзя було байдуже. Навіть більше: спершу міняйло зробив вигляд, що не впізнав Клима, а коли вирішив згадати – забув про награну люб’язність вуличного ділка й попросив більше з дурницями до нього не чіплятися. Кошовий не відставав, і тоді Юзьо, кивком голови закликавши відійти вбік, пояснив, усякий раз помахом тростини зупиняючи спробу вставити в розмову кілька слів:

– Слухайте мене уважно, шановний пане. Я не знаю кожного батяра у Львові. Я знаюся з іншими людьми, котрі теж не мають знайомств у Верхньому Личакові. Якщо ви думаєте, що через власну необачність потерпіли від злодіїв – прошу дуже! Шукайте кривдників серед злодіїв. Прогуляйтеся на Верхній Личаків, ногами. Може, хтось і згодиться вам допомогти. Хоча особисто я маю з цього приводу величезний сумнів. І краще б вам попрощатися з утраченими грішми назавжди, пане роззяво. Аніж мозолити тут очі порядним людям та дратувати всіх безглуздими запитаннями. Врешті-решт маєте право піти до поліції. Вас там приймуть і вислухають, то їхня праця. Проте готовий закластися на ваш капелюх – поліціянт скаже вам те саме.

– Вам потрібен мій капелюх?

– Мені потрібен спокій, прошу пана.

Сказавши так, міняйло, як у день знайомства, подався вперед. Моргнув. А тоді з вправністю штукаря перекинув тростину з руки в руку й залишив Клима, повернувшись до своїх справ.

Більше з того часу Юзьо з ним не говорив. Зі свого боку, Кошовий до міняйла вже не наближався. Та на Вексклярську й далі ходив, мов на службу, просто старався триматися від недружнього йому аборигена на пристойній відстані. Розпитувати інших про те, чи часто тут трапляються подібні батярські витівки і чи міг би хтось із очевидців знати в лице хоча б одного спритника, Клим після невдалої розмови з Юзьом не наважувався. Цілком резонно побоюючись отримати таку саму, як не гіршу, відповідь.

Тож він обрав тактику, котру з урахуванням сумного досвіду вважав не ідеальною, але найкращою для себе.

Розрахунок мав такий.

Те, що сталося з ним на Валах, трапляється не вперше і не востаннє. Бешкетники та злодюжки облюбували для полювання це місце, бо воно справді досить вигідне. Раз з’явившись тут та вправно обікравши чергову жертву, неодмінно прийдуть на площу знову – з цією ж метою. Нехай це станеться не завтра, не післязавтра, бо ж має спливти якийсь час. Але щось підказувало Кошовому: коли набратися терпіння, не привертати до себе уваги й зробити з Вексклярської місце для засідки, дичина незабаром знову вийде на мисливця. Отут головне – не проґавити, не розгубитися, діяти так, як вимагатимуть обставини.

Упертим щастить.

Хто це сказав – Клим не міг пізніше пригадати. Мабуть, слова належать комусь із видатних. Та якщо до такого ніхто, окрім Кошового, досі не додумався, нехай висновок стане його особистим. Бо, як виявилося, простий і правильний.

Адже за три дні мовчазного затятого терпіння небеса його таки винагородили.

Спершу привернув увагу аж надто метушливий як для завсідників «чорної біржі» чоловік. Хоч не вирізнявся від інших одягом, народжений у місті та з містом у крові Клим відразу розпізнав у ньому провінціала, на якого раптом звалилася купа грошей. Не з доброго дива – людина заробила свій перший капітал тяжким трудом. Але кидалося в очі – він не вмів носити костюм. Йому не пасувало все – крій, фасон, колір. Усе виглядало дуже дорогим й цілком позбавленим смаку. Та чоловікові вочевидь дуже кортіло виглядати так само, як решта міських жителів, навіть удавав із себе аристократа – інакше Кошовий не міг пояснити весь цей коштовний несмак, котрий швидше нагадував одяг карнавальний, аніж повсякденний.

Рухався він швидким перевальцем, стаючи від того дуже подібним до ведмедя. На ходу витирав хусткою зопріле чоло, а коли зупинився перед одним із міняйл, висякався