Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

— Тю на тебе! — буркнув сердито.— Іч, розігнався, як голий у баню!

— Вибачте! Драстуйте, діду!

— Здоров. Куди це тебе несе? Преш, як німий до суду. Людей з ніг збиваєш.

— Та я на річку, на рибалку з хлопцями домовився.

— Проспав, ледащо? — уже співчутливо й докірливо спитав дід: сам же рибалка — розуміє.

— Еге! То я побіжу! Вибачайте! — А сам думаю: «Ех, не знаєте ви, нічого не знаєте, куди я спішу. Якби знали, не те б заспівали…»

Розділ XVII

«Сьогодні вночі…» Таємниця от-от розплутається

З трепетним серцем підпливав я до острова. І чим ближче підпливав, тим більше трепетало моє серце: живий чи неживий, живий чи неживий…

І раптом радість шаленим криком забулькотіла в моєму горлі, як вода в закипілому чайнику:

— Ого-го-го-го-го!..

Я побачив його. Живісінький і цілісінький стояв мій друзяка Кукурузяка на березі, виткнувши із кущів голову, і радісно усміхався мені. Тільки ніс у нього був облуплений і праву щоку навскоси перетинала свіжа подряпина. Але що таке подряпина на щоці такого геройського хлопця, як Кукурузо? Ніщо!

Коли я пристав до берега, мені хотілося кинутись і обняти його на радощах, але я стримався. Я тільки штурхонув його в плече і спитав:

— Ну як? Як ти тут?

— Нічого,— ляснув він мене по животу і одразу додав, взявшися рукою за щоку і похитуючи головою: — Тут таке булоо-о-о…

— Що?! — спитав я, ніби нічого й не підозрівав.

— Ти все одно не повіриш, подумаєш, що я брешу.

— Ну?

— Шпигуни на мене нападали вночі. От тобі й ну! Бився я. Так бився, як ніколи в житті. Думав, що загину. Ось бачиш,— він ткнув пальцем у подряпину на щоці, тоді задер сорочку і показав синець на ребрах.

— Ну? Ну? — нетерпляче спитав я.— Як же воно було?

— Пожди. Я все по порядку.— І Кукурузо почав розказувати мені те, що ви вже знаєте.

Коли ж він дійшов до трагічного опису бійки з незнайомцем — як він брикнув ногами, як незнайомець упав на нього і почав дряпатися,— у мене в животі раптом щось засміялося, пролоскотіло в горлі і вирвалося з рота коротким гигиком.

Кукурузо ображено хмикнув:

— Ти що — дурний? Тобі, звичайно, смішки. Попробував би ти.

— Ану повтори ще раз, як воно було — ота бійка,— попросив я.

Кукурузо повторив.

Я покивав головою, зітхнув і сказав:

— То був я.

Кукурузо вирячився на мене, потім мовчки скрутив дулю і підніс до мого носа:

— На!

Я одвів його дулю своєю дулею і повторив:

— Це точно був я… Дивись.— Я закотив халошу і показав на нозі під коліном здоровенний синець.— Твоя робота.

І я розказав усе, що трапилося зі мною цієї ночі. Кукурузо тільки кліпав очима:

— То, виходить, що то… що то… билися ми з тобою? А мені ж здалося, що був хтось такий здоровеннецький…

— А мені, думаєш, ні? Просто велетень.

Ми глянули один на одного і раптом як зарегочемо!

— Оце здорово!

— Оце то так!

— І як я міг не впізнати тебе?

— А я?

— Хоч би слово сказав.

— А ти ж чого — як води в рот набрав?

— З переляку.

— З переляку!

— А незнайомець, значить, і не вилазив з човна?

— Не вилазив.

— А де ж він потім дівся?

— Зник десь. Поїхав. Я на дерево з переляку видряпався — всю ніч на гілці, як мавпа, просидів, аж до світання. І очей не стулив. Оце тільки як розвиднілось, униз спустився та задрімав трохи.

— А чого він приїжджав, як ти думаєш?

— А я знаю? Не в гості до мене, в усякому разі.

— А ти чув, як у воду шубовснуло щось?

— Чув, звичайно. У мене аж у животі тенькнуло.

— Може, то когось утопили? Га?

— Хто його зна.

— Так, може…

— Цить! — Кукурузо раптом схопив мене за руку.— Пригнись!

Ще не знаючи, в чому справа, я слухняно пригнувся.

— Диви! — прошепотів Кукурузо. На плесо виплив човен. У ньому сидів Книш. Човен плив тим самим «курсом», що й незнайомець уночі. Обігнув острів і зник за прибережними кущами.

Ми кинулися в траву і поповзом — туди. За тими кущами острів кінчався. Нікого там не було. Книш проплив мимо.

— У човен!

Ми сіртонулися до плоскодонки.

Кукурузо враз спинився:

— Взять рушницю?

— Не треба! — прохопивсь я, потім додав: — Ніколи.

Ми сіли в човна і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі зник незнайомець. І хоч зараз був ранок і світило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дійсно щось жахливе…

За кущами починалася вузенька стружка. А навкруги — щільні очерети. Шлях був один. Ми в’їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рівна й нікуди не звертала.

Незабаром ми випливли на невелике плесо і побачили острів. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острів. Ондо й Бурмилів курінь — «президенція» — якраз край берега. Я й не знав, що цією стружкою можна втрапити до Високого острова і що він так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова іншим шляхом.

Ми обережно підпливали до берега. Попід берегом стояло два човни.

З-за куреня лунали добре чутні голоси Книша й Бурмила. Їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок…

— Нехорошо це…— докірливо говорив Бурмило.— Нехорошо…

— Цить уже — «нехорошо!» Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить?

— Та що ти! Двієчко ятерків якихось гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я бога не бачив!

— Нічого-нічого! За це теж Радянська власть по голівці не гладить.

— Але ж… Так то ж зовсім інше…

— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мішайся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — й квит! І дивись мені!

— Та гаразд уже! Тільки хоч зараз іди звідси, бо понаїдуть оті юннатики з стариком! Кому це нужно!..

Я схопився за весло.

— Гребімо звідси — він зараз пливтиме.

Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — одхекались і прийшли до тями.

Так он воно що! Значить, то вночі Бурмило був, ятери ставив.