Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

Біля ґанку сидів на старезному пні, на якому зазвичай рубав дрова, Борода, схопившись руками за голову й похитуючись із боку в бік. На Лелю він не звернув ніякої уваги. Вона влетіла в кімнату, де на ліжку лежала Каченя, мокра від поту, й навколо стояло четверо жінок-сусідок. Єдине, що вони знали, це повторювати два слова, по черзі:

— Дихай!

— Тужся!

— Дихай!

Коли до кімнати влетіла Леля, жінки розвернулися до неї, і в кожній парі очей вона прочитала одне й те саме: надію. Самі вони не знали, чим допомогти, й сподівалися на неї, чотирнадцятирічну дівчину, яка вперше в житті бачила пологи.

Каченя знову закричала. В її крику було стільки відчаю, що дівчинка мимоволі підбігла до ліжка й притислася щокою до Качениної голови. Леля заплющила очі й усім єством потяглася до старшої подруги, намагаючись полегшити її страждання.

Відчинилися двері, й забігла Наталочка з казанком. Жінки почали виштовхувати її за двері, але дівчинка вперто не погоджувалася виходити:

— Леля наказала мені принести казанок.

— Не потрібен він. Ми вже нагріли води. І в більшому казані. Йди, не треба тобі тут бути.

— Ні. Лелі потрібен саме цей казанок.

— Гаразд. Ми їй передамо.

Наталочка була слухняною дівчинкою. Але залишити казанок жінкам, які нічого про нього не знають, вона не могла. Уявила собі, що може статися, якщо вони раптом наллють води, й не залишила казанок.

— Добре. Я буду за дверима. Погукаєш мене, Лелю.

Та Леля її не почула. Вона не чула навіть, коли Наталочка зайшла до хати. Вона нічого не чула, крім шуму Качениної крові й биття її серця. Лиш за кілька хвилин з’явилося відчуття шаленої напруги, болю, страху. Леля зрозуміла, що мусить узяти їх на себе, розділити з Каченею, додати до її сил свої сили.

А потім вона почула ще одне серце — маленьке, але сильне й наполегливе. Вона й раніше знала, що в цій жінці живе ще одне життя. Знала, що зараз дитинка повинна народитися. Все знала. Та знати — одне, а почути й відчути серцебиття, неймовірну силу і впертість цієї крихітної істоти — зовсім інше.

Вона якось відразу збагнула, що це хлопчик. Хлопчики зовсім інші, ніж дівчата. Вони нахабні, затяті, вередливі й самовпевнені. Як їх за все це не любити! Леля його полюбила. І зрозуміла, що ця любов — на все життя.

— Давай, давай! — ніби казала вона йому, ніби передавала свої сили, ніби підштовхувала.

Та він і сам старався. Він напружував усі сили, аби вийти з цього теплого й затишного світу — в інший, незрозумілий, ворожий і тому такий привабливий.

І водночас Леля допомагала матері. Кожну часточку її болю вбирала, кожен грам її сили примножувала; її саму розривали кістки, що розходилися, даючи дорогу новій людині. Леля знала, що її може не вистачити, що вона не така дужа, як той маленький чоловічок, не така дужа, як Каченя. Але знаходила в собі нові й нові сили, щоб допомогти їм обом. Скільки це тривало? Вічність чи хвилину — дівчина не уявляла.

Звідки вони, ті сили, бралися? Не встигла ця думка майнути в її свідомості, як вона відчула, що це вже межа. Що справді більше ніяких сил немає.

І малий відчув це. Він іще нічого не розумів, не вмів розуміти. Але відчув, що більше йому ніхто не допоможе, що все тепер залежить тільки від нього самого. А в нього — о, скільки в нього було сили! На ціле життя. Він іще дужче, іще відчайдушніше рвонувся в новий світ — і потрапив туди.

Хтось із жінок перерізав пуповину, і зв’язок між ним і Лелею урвався. Хлопчик закричав на цілий світ, щоб світ почув і зрозумів: ось я, з’явився, я живий!

З ним у світ вирвалися рештки Качениних і Лелиних сил. Лелина голова сама відсторонилася від Качениної, але так і лишилася на подушці. Дівчина не бачила, як малого обмили, як піднесли його до материних грудей, як він, сліпий, тикався роззявленим беззубим ротом, аж поки схопив губами те, що йому за правом належало й почав смоктати, захлинаючись, але не зупиняючись…

І тільки коли він наситився й заснув, до Лелі почали повертатися почуття й думки. Ні, не думки, а одна думка, один образ, одна картина: вона уявляла, що це вона сама народила дитину, а під дверима сидів і хитався з боку в бік від безпорадності той чоловік, обхопивши обома руками свою лису голову.

Глина любить курей

Насправді він там був зовсім не один. Зійшлося все село. Навколо Бородиної хати стояв щільний натовп. Це було моторошне видовище: люди не рухалися, не розмовляли, слухали крики з хати й уявляли біль, який міг ті крики розбудити.

Заціпеніння тривало, аж доки заплакала Наталочка. Вона стояла зовсім поруч із хатою Бороди, тримаючи в руках казанок, готова заскочити у двері будь-якої хвилини, коли її погукає Леля. Мабуть, їй було найкраще чути. Вона перша не витримала, заплакала. Спочатку беззвучно — просто сльози котилися з очей, а потім уголос. Лисий протовпився до неї, обхопив за плечі, притиснув до себе й шепнув:

— Не плач, маленька. Не плач. Так треба. Сьогодні народиться дитина. Каченя кричить не від болю, а від величезного напруження. Заспокойся.

Еге ж, заспокойся! Вона уткнулася обличчям у груди Лисого й заревіла голосніше, здригаючись усім тілом.

На Петрусеві лиця не було — він стояв сполотнілий, розгублений і теж готовий от-от заплакати. Він думав про свою маму й про себе, що завдав їй свого часу стільки болю.

Так само й Василько був близький до сліз. Може, й заплакав би, та весь час збивала підступна думка про те, як він розповів би цю історію. І виходило, що ніяк — так закричати, як кричала Каченя, він би ніколи не зміг. Та й слухати цю розповідь, швидше за все, ніхто не став би.

Марічка стояла найдалі від хати, вслухалася в крики дуже уважно, але не плакала і, схоже, взагалі не дуже переймалась, а радше була зацікавлена тим, що діється.

Перед нею стояв Вухань і міцно притискав до себе Дзвінку. «Це ж треба, — думав він. — Он воно як! Зовсім, виходить, той…» У них самих дітей не було. Хтозна-чому.

Осторонь від усіх сперся на свій довгий лук коротенький Опенько. Про