Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

— То ви так нічого й не зробили? — запитала міс Гел’єр.

— Моя люба юна леді, а що я міг би зробити? Ніяких доказів у мене не було. Більшість свідків розповіли ту саму історію, що й місіс Бартон. Я побудував усі свої підозри на нетривкому виразі тривоги, який, можливо, виник у моїй же уяві. Єдине, що я міг і що я зробив, — це подбати про те, щоб були здійснені якнайширші пошуки можливих родичів Емі Дерент. Коли я повернувся до Англії, то навіть відвідав домовласницю, в якої вона винаймала кімнату, з тими результатами, про які я вже вам розповів.

— Але ви відчували, що тут щось не так, — сказала міс Марпл.

Доктор Ллойд кивнув головою.

— Половину всього часу я відчував гострий сором за те, що в мене виникають такі думки. Хто я був, щоб підозрювати цю приємну англійську леді з витонченими манерами в підлому й холоднокровному вбивстві? Я докладав усіх зусиль, щоби бути з нею якомога люб’язнішим під час її короткого перебування на острові. Я допоміг їй розв’язати всі проблеми з іспанською владою. Як англієць, я зробив усе можливе, щоб допомогти своїй співвітчизниці в чужій країні; а проте, я переконаний, вона знала, що я підозрюю її і ставлюся до неї вороже.

— А скільки часу вона була на острові? — запитала міс Марпл.

— Близько двох тижнів, якщо пам'ять мені не зраджує. Міс Дерент була похована там, і, здається, минуло днів десять, перш ніж міс Бартон сіла на корабель і відпливла назад, до Англії. Потрясіння трагічного випадку глибоко засмутило її, і вона відчувала, що не зможе провести зиму на островах, як планувала раніше. Так вона мені сказала.

— А вона справді здавалася глибоко засмученою? — запитала міс Марпл.

Доктор Ллойд завагався.

— Ну, я не думаю, що це якось відбилося на її зовнішньому вигляді, — сказав він обережно.

— Вона, наприклад, не розповніла? — запитала міс Марпл.

— Ви знаєте, просто дивовижно, що ви поставили таке запитання. Тепер, коли я повертаюся думкою назад, я думаю, ви маєте слушність. Вона — атож, і справді було схоже, що вона набирає вагу.

— Який жах, — сказала Джейн Гел’єр, затремтівши. — Це схоже… ніби людина гладшає, годуючись кров’ю своєї жертви.

— А проте, якщо подивитися на речі по-іншому, то я, можливо, несправедливий до неї, — провадив доктор Ллойд. — Вона, безперечно, сказала дещо, перш ніж покинути острів, що свідчило про зовсім інший стан духу. Існують, мені здається, люди, чия совість працює дуже повільно — яким потрібен час для того, щоб усвідомити всю страхітливість скоєного злочину.

Був вечір напередодні її відплиття з Канарських островів. Вона запросила мене до себе й дуже тепло подякувала мені за все, що я для неї зробив. Я, звичайно ж, принизив свої заслуги, сказав, що зробив лише те, що повинен був зробити за таких обставин і так далі, і таке інше. Після цього запала мовчанка, а потім пролунало несподіване запитання:

«Як ви думаєте, — запитала вона, — чи можна виправдати людину, яка бере виконання закону у свої руки?»

Я відповів, що це досить-таки складне запитання, але загалом я думаю, що ні. Закон є закон, і ми повинні підкорятися йому.

«Навіть тоді, коли він безпорадний?»

«Я не зовсім вас розумію».

«Це важко пояснити. Але бувають випадки, коли людина вдається до дій, які вважаються дуже поганими — які вважаються злочином, в інтересах добра й маючи на це поважні причини».

Я сухо відповів, що, мабуть, деякі злочинці виправдовують свої злочини в такий спосіб, і вона відсахнулася від мене.

«Але це жахливо, — прошепотіла вона. — Жахливо».

А потім, змінивши тон, попросила мене прописати їй якесь снодійне. Їй жодного разу не вдалося нормально поспати після того — тут вона на мить завагалася — після того жахливого потрясіння.

«А ви певні, що причина в цьому? Вас ніщо не турбує? Може, ви маєте якийсь тягар на душі?»

«Тягар на душі? Який тягар може бути на моїй душі?»

Її голос прозвучав сердито й підозріливо.

«Душевний неспокій іноді призводить до безсоння», — недбало відповів я.

Вона, здавалося, на мить замислилась.

«Ви маєте на увазі неспокій, який людина відчуває за своє майбутнє, чи неспокій за минуле, якого вже не зміниш?»

«Обидва».

«Але який сенс у тому, щоб терзати собі душу, думаючи про минуле? Ти однаково не зможеш його повернути. Тож не треба думати про нього. Не треба».

Я прописав їй легку снодійну мікстуру, попрощався й пішов. Ідучи від неї, я довго міркував над її словами:

«Ти однаково не зможеш його повернути». Чого повернути? Або кого?

Гадаю, остання наша розмова певною мірою підготувала мене до того, що мало статися. Я такого, звичайно, не сподівався, та коли воно сталося, не був здивований. Оскільки, як ви, думаю, вже зрозуміли, Мері Бартон справила на мене враження дуже совісної жінки — не слабкої грішниці, а жінки з переконаннями, схильної діяти так, як вони їй підказують, і яка не похитнеться у своїй рішучості, доки віритиме в них. Але в мене виникло враження, що під час нашої останньої розмови вона почала сумніватись у своїх переконаннях. Її останні слова підказали мені, — принаймні так мені здалося, — що вона почала відчувати перші слабкі ознаки того жахливого почуття, яке руйнує душі, — каяття.

Це сталося в Корнуолі, на невеличкому морському курорті, досить безлюдному в ту пору року. Були, — дайте-но мені пригадати, — якщо не помиляюся, останні дні березня. Я прочитав про це в газетах. В одному з невеличких готелів оселилася така собі міс Бартон. Вона була дуже дивною та якоюсь химерною у своїй поведінці. Це було помічено всіма. Уночі вона ходила туди-сюди по своїй кімнаті, щось бурмочучи сама до себе й не даючи спати людям, які жили в сусідніх номерах. Одного дня вона прийшла до священика та сказала, що має повідомити йому щось надзвичайно важливе. Вона сказала йому, що вчинила злочин. Потім, замість договорити до кінця, рвучко підхопилася на ноги й сказала, що прийде завтра. Священикові здалося, вона не зовсім у собі, і він не сприйняв її самозвинувачення серйозно.

Наступного ранку виявили, що в кімнаті, яку вона винаймала в готелі, її немає.