Читати книгу - "Господар"

Тепер він пішов униз, за течією річки. Сніг залишав чіткі відбитки його слідів. З собою Сава взяв пляшку вина, щоб зігрітись. Кілька таких пляшок він знайшов у всюдиході. За плечима ніс мішок: на всяк випадок, хоча б позбирати трохи сухого бадилля. Річка подекуди була вкрита кригою. Саві вдалось перебратись на той бік, перестрибуючи з каменя на камінь.

Йшов він швидко у напрямі тих скель, на які не раз дивився і які його цікавили найдужче, бо були найвищі. Дорогу йому перепинив незамерзлий струмок. Сава занурив у нього руку: вода на дотик здавалась майже теплою. Це його підбадьорило, і він завзято почав дертися по кам’янистому насипу, ледь прикритому снігом, наче сподівався побачити райський пейзаж, літо серед зими. Деякі камінці, крихкі й сіруваті, він кинув у мішок. Можливо, це було вугілля. Сірий бур’ян теж підбирав.

Ніздрі його вловили запах якогось газу, що потроху сильнішав. Він трохи звернув убік. Сава кілька разів ледь не зірвався зі слизького каміння. Коли опинився в безпеці, озирнувся назад. Внизу лежала долина, перетнута сталевою жилкою річки, оточена зубчинами жовтуватих скель. Сава подумав, що він хтозна-коли дивився на зоряне небо, в якому можна було побачити рухому зірочку — космічний корабель. Втім, мертвих ніхто не шукає. Сава побачив свої будинки, малесенькі, але такі рідні, в які він мав ще сьогодні вернутись і приготувати собі вечерю, розпаливши вогонь у грубці. А потім заснути в постелі, що пахне сіном.

Сава надибав вузький прохід між скелями і поспішив туди. В лице йому вдарив сильний запах газу. З проходу витікав паруючий, гарячий струмінь води. Звідусіль клубочилася пара.

Моторошне видовище відкрилось Савиним очам. Він побачив ласків, які були не то мертві, не то спали, встеливши своїми тілами величезний простір з розкиданими гострими каменями. Він ходив поміж них, доки не надихався випарів і не опинився в розкішному зеленому саду з деревами, вкритими спілими плодами, де не було стежок і прим’ятої трави, тільки під деревом стояла дерев’яна лавка і на ній сиділа його мати в темно-зеленому платті і в білому капелюшку з стрічками, що зав’язувалися під підборіддям. Мати читала книжку, і її босі ноги не діставали до землі. Зрідка вона сягала рукою до плетеного кошичка і сипала зерно на траву, яке скльовували білі голуби.

Сава спіткнувся, боляче забився об камінь і отямився. Негайно вибрався з небезпечного місця, де випари викликали галюцинації й сон.

Ось де зимували ласки. Ось чому вони вимирають. Не від холоду, не від голоду, а від солодкого дурману, що плине з надр Селії. Сава бачив скелети ласків. Це означало, що тільки якась частина прокидається весною й спускається в долину, а решта гине. Спокійна, тиха смерть.

Яка велика спокуса! Сава міг би теж тут лишитися, а не мерзнути й голодувати.

Тієї зими трапилась невелика буря, після якої Сава цілісінький день відкопував припаси, що їх позакидало снігом. Ті камінці таки горіли, хоча й не дуже охоче. Тепер він міг собі дозволити тепло й кожного дня варив юшку чи пік у грубці картоплю, «З часом я пектиму хліб, — гордо думав Сава. — Побудую млин на річці й матиму муку, хай тільки більше стане зерна».

Весна настала зненацька. Сніг розтав за один день, і річка вийшла з берегів. Сава турбувався, щоб повінь не залила будівлі, але все обійшлося.

Сава надумав побудувати щось на зразок дамби; втім, він не дуже вірив, що загорода з каміння здатна зупинити воду.

Навесні повернулось 750 ласків. Це з 1085. Якщо так триватиме далі, вони вимруть зовсім.

Сава квапився засіяти поле. Ні про що інше він не дбав. Йому вдалося запрягти ласків у плуг — вони одразу зрозуміли, що від них вимагається. Піт котився з Сави струмками, він майже голий ходив за плугом і ночами не міг заснути, бо пекла спина й боліли руки, а вставати треба було з першими променями соиця.

Його життя залежало від врожаю. Сава прокопав від річки кілька ровів, і вони зволожували землю.

Але й ці пекельні дні нарешті скінчились. В добре прогріту землю лягла городина. Салат підріс сам, виткнулась цибуля. Можна було сяк-так перебитись.

Найбільшою приємністю для нього було купання в річці. Сава купався і взимку, але це нагадувало скоріше потребу, ніж розкіш. За цей час в нього виросла чорна велика борода. Йому було трохи лячно дивитись в дзеркалої таким старим він собі здавався.

Треба було подбати про ще один будинок-зимівлю. Сава примітив місце, де той мав стояти: значно далі від річки, куди не могла досягти навіть найбільша повінь; він прив’язав ласок шлеями до каміння, і ті перетягали їх до місця будівництва. Місцина була нерівна. Сава викопав заглибину під фундамент і вже збирався наступного дня укладати каміння…

Він був на тій прегарній галявині між скель ранньою весною, коли трава тільки проростала, посидів трохи на камені, нагрітому сонцем. Пообіцяв собі прийти пізніше, коли з’являться перші квіти. Для них у Сави був гарний маленький глечик із всюдихода. У ньому він звичайно тримав воду. Він страшенно шкодував, що не має насіння квітів. Квіти завжди нагадували йому ті, що росли колись біля його дому.

Сава знову прийшов на те місце. Він не зразу побачив її. Великий камінь закривав прохід до галявини, і спершу треба було його обійти.

Вона сиділа в траві, повернута до нього спиною. Сава бачив тільки довжелезне мідне волосся і клапоть темно-синьої сукні.

Скільки він стояв отак, приголомшений, Сава не пам’ятав. Його наче паралізувало; він не міг з себе вичавити ні звуку, та й не знав, чи варто, щоб його бачили.

Нарешті дівчина ворухнула волоссям і обернулася. Саме такою Сава її й уявляв.

— Тебе так довго не було, я чекаю вже другий тиждень… — сказала вона буденно.

— Я мав багато роботи, — так само буденно відповів Сава, і голос його затремтів.

Налетів вихор вітру, який бозна-звідки взявся.

— Мене звати Вітерниця! — посміхнулась вона і попросила когось: — Ще трохи вітру!

— Звідки… ти взялася?

— Не знаю. Звідки береться вітер? І куди він зникає?

— Не зникай, тільки не зникай.

— Я ще трохи побуду. Я принесу тобі щастя. В тебе вродить хліб, капуста й картопля, виросте сад, ласки матимуть що їсти взимку. Чи ти скажеш, що сам це