Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

— Щось усе-таки буде.

— Або буде, або ні, — сказав я. — Ніхто цього не знає. В усіх однаково.

— А от мене тепер ніщо не тішить.

— Можливо, й так. Але тобі все дуже добре вдається.

Ґотанда похитав головою.

— А хіба людина, якій усе вдається, так безперестанку скаржиться? Хіба звалює на тебе свої клопоти?

— І таке буває, — відповів я. — Ми ж про людей розмовляємо, а не про геометричну прогресію.

О пів на восьму Ґотанда сказав, що йому пора додому.

— Чого б тобі не переночувати в мене? Ще один футон[52] для тебе знайдеться, а вранці я тобі й смачний сніданок приготую, — сказав я.

— Е ні. Спасибі, звісно, за запрошення. Та в мене вже хміль пройшов. Поїду додому, — сказав він і кілька разів похитав головою. По ньому було видно, що він справді-таки протверезів. — До речі, у мене до тебе прохання. Трохи дивне, але…

— Та нічого, кажи.

— Вибач, звичайно, але… Ти не міг би позичити мені на кілька днів свою «Субару»? А взамін я залишу тобі свою «Мазераті». Розумієш, просто «Мазераті» надто примітна, щоб із дружиною зустрічатися. Хоч куди б приїхав на ній — відразу всім зрозуміло, що це я…

— Бери й користуйся скільки хочеш, — відповів я. — Я поки що без роботи і можу обійтися без автомашини. А тому бери, я не проти. А от, якщо чесно, отримати взамін твою «Мазераті» не готовий. Бо в мене автостоянка спільна і, може статися, що хтось уночі капость зробить. А крім того, під час їзди всяке трапляється. Як зіпсую таку красуню — ніколи не зможу розплатитися. Нести таку відповідальність мені не під силу.

— Байдуже. Всіма такими справами клопочеться контора. А для чого страхування, як ти гадаєш? При будь-якому пошкодженні воно відразу діятиме. Не бери собі цього до голови. Як захочеш — можеш викинути її в море. Серйозно! Я тоді куплю собі «Феррарі». Один автор порнороманів якраз хоче її продати.

— «Феррарі»… — повторив я.

— Я тебе розумію, — засміявшись, сказав Ґотанда. — Забудь про це. Напевне, ти не уявляєш собі, що в моєму світі люди з добрим смаком не виживають. У ньому людина з добрим смаком — це все одно що жебрак без клею в голові. Їй тільки співчувають. Та ніхто не поважає.

Урешті-решт Ґотанда сів у мою «Субару» й поїхав додому. Його «Мазераті» я поставив на автостоянку. Дуже чутливий та агресивний автомобіль. Реакція миттєва, потужний двигун. Досить натиснути на акселератор — і, здається, полетить на Місяць.

— Ні, друже, не треба так старатися. Спокійніше… — сказав, ласкаво поплескуючи по щитку приладів. Одначе «Мазераті» наче й не чув моїх слів. Автомобіль бачить, із ким має справу. «От тобі й на!» — подумав я.

33

Наступного ранку я сходив на автостоянку перевірити, як там почувається моя «Мазераті». Бо весь час із голови мені не виходило думка: ану ж її пошкодять або викрадуть. Та автомобіля ніхто й не чіпав.

Було якось дивно бачити «Мазераті» там, де завжди стояла «Субару». Я заліз усередину, вмостився зручно на сидіння — але ніяк не міг заспокоїтися. Наче прокинувся вранці й побачив, що поряд спить зовсім незнайома жінка, яка своєю привабливістю не заспокоює, а тривожить. У будь-якому випадку мені потрібен час, аби до чого-небудь звикнути. Така в мене вдача.

Урешті-решт я того дня нікуди так і не поїхав. Удень прогулявся пішки по місту, подивився кіно, купив кілька книжок. Надвечір подзвонив Ґотанда. Подякував мені за вчорашній вечір. Я відповів, що нема за що.

— Послухай, щодо Гонолулу, — провадив він далі. — Я розпитував по телефону в тому клубі. Так, виявляється, що справді звідси можна замовити жінку на Гаваях. Увесь світ — для зручності клієнтів! Як залізнична каса. Підходиш до віконця, а тебе питають: «Вам квиток у вагон для курців чи без курців?»

— І не кажи.

— Так от, я й про Джун розпитував. Мовляв, один мій знайомий через вас замовляв дівчину, залишився нею задоволений і порадив мені спробувати. Тож чи не можна й мені її замовити? Вона з Південно-Східної Азії, звати Джун. Перевіряли довго. Потім сказали, що, як правило, вони цього не роблять, але для мене постараються. Я не хвалюся. Обіцяли зробити навіть неможливе, бо я — їхній клієнт. І таки з’ясували — Джун справді-таки була філіппінкою. Одначе три місяці тому кудись зникла. Більше в них не працює.

— Як це — «зникла»? — перепитав я. — Звільнилася?

— Та перестань. Що не кажи, таких дрібниць вони не перевіряють. Дівчата за викликом — це такі особи, що сьогодні працюють, а завтра шукай вітра в полі. Хто ж їх вистежуватиме? Звільнилась — і вже нема, от і все.

— Три місяці тому?

— Саме так.

Як не крути, зрозуміти до кінця, що все це означає, я не сподівався. Подякувавши Ґотанді, я поклав трубку. І знову вийшов прогулятися по місту.

Виходить, три місяці тому Джун зникла. Але ж два тижні тому — це точно — вона спала зі мною. І навіть написала на моїх дверях телефонний номер. Телефонний номер, по якому ніхто не озивається. «Дивина та й годі!» — подумав я. Отже, дівчат за викликом стало троє. Кікі, Мей і Джун. І всі зникли. Одну вбили, дві — невідомо де. Всі немов крізь землю провалились. І кожна зі мною пов’язана. Між ними і мною — Ґотанда та Хіраку Макімура.

Я зайшов у кафетерій і намалював у блокноті схему взаємозв’язків між людьми з мого оточення. Вийшла досить заплутана картина. Щось схоже на диспозицію великих держав Європи напередодні Першої світової війни.

Наполовину із цікавості, наполовину з нудьги я довго розглядав цю схему, та, хоч лусни, жодна думка не спливала в голові. Три зниклі повії, кіноактор, три митці, вродлива дівчина-підліток і невротична реєстраторка готелю. Хоч із якого боку дивися — нормальної дружби, м’яко кажучи, від них годі сподіватись. Як у романі Агати Крісті. «Я зрозумів. Злочинець — сам дворецький», — сказав я, але ніхто не сміявся. Надто заяложений жарт.

Чесно кажучи нічого більше з’ясувати не вдалося. Хоч скільки я тягнув за нитки — їхній клубок тільки затягувався. І не було видно ніякого просвітку. Спершу намітилася лінія Кікі—Мей—Ґотанда. А тепер сюди додалася ще лінія Хіраку Макімура — Джун. І те, що Кікі та Джун якось між собою пов’язані. Обидві залишили мені один