Читати книгу - "Вітер у верболозі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Якби дехто був обережніший, — з притиском промовила миша,— і дивився, куди ступити, то й не спіткнувся б, ще й про інших, гляди, подумав би. Вважай, Щуре,
там лантух! Ти б краще сів десь. За годину-другу ми, може, звільнимось, і тоді вже...
— Та ви «звільнитеся», як ти кажеш, не раніше різдва, я вже знаю, — сердито відрубав Щур і почимчикував геть.
Сумовитий приплентав він знову до річки, своєї вірної, незрадливої любої річки, яка ніколи не пакувалася, не міняла квартири, не збиралася кудись на зимівлю.
На білій прибережній вербі сиділа ластівка. Він побачив, як біля неї сіла ще одна, а тоді друга... Пташки неспокійно заметушилися на гілці, защебетали неголосно, але завзято.
— Що, вже? — спитав Щур, підходячи до них, — Чому знову така хапанина? Я сказав би, це просто сміх.
— Та ні, ми ще нікуди не збираємось, якщо ти маєш це на увазі, — відповіла перша ластівка. — Ми тільки радимось. Нам треба порозумітися — як летіти цього року, де зупинятись і таке інше. Але то ще наче ненасправжки.
— Ненасправжки? — перепитав Щур. — От цього я і не розумію. Якщо ви зібралися покинути ці чудові місця, своїх друзів, яким вас бракуватиме, і свої затишні гніздечка, куди ви вселилися зовсім недавно, — що ж, коли настане час, не сумніваюся, ви хоробро вирушите в путь і сміливо зустрінете всі труднощі та злигодні, всі переміни і незручності й удаватимете, що ви не такі вже й нещасні. Але радитися про те заздалегідь чи навіть думати про це, коли воно вам ще не потрібно...
— Ти справді не розумієш. І не дивно, — мовила друга ластівка. — По-перше, він нас не покидає, сховався десь глибоко, той солодкий неспокій; а ще — один за одним, мов поштові голуби, — повертаються до нас спогади. Вони тривожать наш сон уночі, летять разом з нами, коли ми кружляємо й ширяєм удень. Нам не терпиться розпитати одне одного, порівняти те, що запам’яталося, й упевнитися, що все це було насправді, бо ж запахи, звуки й назви давно забутих місць потроху зринають у нас і кличуть до себе.
— А може, ви цього разу лишилися б тут? — сумно мовив Щур. — Ми зробимо все, щоб ви відчували себе як удома. Ви й не уявляєте, як тут добре в той час, коли ви десь там далеко.
— Якось я спробувала «лишитися» тут, — озвалася третя ластівка. — Страшенно вподобала це місце і, коли настав час, наважилася не летіти й сказала своїм не чекати мене. Перші кілька тижнів усе було більш-менш гаразд, але згодом... Ох, які ж нестерпні ті довгі ночі! Сирі, похмурі дні без сонця! Повітря густе, вологе й холодне — і жодної комахи! Просто лихо. Я занепала духом. І от однієї холодної, непогожої ночі я злетіла на крило й подалась у глиб суходолу, сподіваючись, що східний вітер підхопить і понесе мене. Була страшенна заметіль, а я пробивалася через ущелини високих гір, ледве подолала їх. Та ніколи не забуду блаженного відчуття, коли внизу піді мною з’явилися голубі, тихі озера, а згори пригріло тепле сонечко! А яка смачна була перша комаха! Те, що я пережила доти, скидалося на поганий сон, зате майбутнє було як велике радісне свято. А я тим часом летіла на південь — тиждень, другий, вільно, неквапно, розтягуючи насолоду, і все прислухалася до того поклику! Це стало мені засторогою, щоб я ніколи більше навіть і в гадці не мала не коритися йому.
— Отак, то поклик Вирію! Вирію! — мрійливо защебетали дві інші ластівки. — Які там пісні, які барви, яке ясне небо! А пам’ятаєш... — І, забувши про Щура, вони поринули в солодкі спогади, а він тільки зачаровано слухав, І серце його трепетало. Зрештою, він і в самому собі відчув бриніння якоїсь струни, що доти мовчала, не виявляла себе. Саме лише щебетання цих захоплених Півднем пташок, ті не дуже для нього виразні прикмети того незнаного краю збудили у ньому нове шалене відчуття, що геть пойняло його. Яка ж з тих прикмет, хай далекого, але справжнього світу так розбурхала його: палкий дотик південного сонця чи ледве вловимий повів пахощів?
Щур заплющив очі й на хвилину поринув у марення, забувши про все на світі. А коли знову поглянув довкола, річка здалася йому сталево-сірою і холодною, а зелень полів
— тьмяною та безбарвною. І тоді непідкупна Щурова душа повстала проти, його ослаблого єства за таку підступну зраду.
— А чому ж тоді ви повертаєтесь сюди? — рішуче зажадав Щур відповіді в ластівок. — Що ж вас так вабить у цій вбогій, незугарній місцині?
— А ти не подумав,— сказала перша ластівка, — що настає час, і для нас починає звучати зовсім інший поклик? Поклик, що лине від соковитої луговини, худоби на пасовиськах, росяних садів, теплих ставків, над якими рояться комахи, від косовиці й від усього, що селяни набудували круг Дому з такими зручними карнизами?4
— Чи, може, гадаєш, — мовила друга, — що тільки тобі хочеться почути, як кує зозуля?
— У свій час, — сказала третя, — ми ще відчуємо тугу за лататтям, яке тихо колихається на плесах тутешніх річок. Але зараз усе воно таке безбарвне, в’яле й таке далеке нам... Нині наша душа повниться іншою музикою.
Вони знову жваво защебетали між собою, цього разу про сині моря, про жовті піски та дюни, по яких снують ящірки.
Занепокоєний Щур повернувся на берег, вибрався на крутий схил, що високо здіймався на північ од річки, ліг над кручею і задивився туди, де пагорби Даунз півколом заступили краєвид на півдні. Для нього то завжди була межа кругогляду, немов Місячні гори , і все, що лежало за ними, досі було йому невідоме й зовсім не вабило до себе. Та сьогодні, коли в Щуровій душі зародився цей незнаний доти неспокій і змушував пильно вдивлятися в обриси далеких пагорбів, чисте небо над ними, здавалося, віщувало великі зміни: сьогодні незриме заступило собою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер у верболозі», після закриття браузера.