Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

він звичайно просиджував у Café de Paris [33] з усією тією компанією; там жило багато його знайомих ще з довоєнних часів, коли він був жокеєм у Парижі, і всі вони мали доволі часу посидіти в кафе, бо вся робота в іподромних стайнях, цебто робота жокеїв, закінчується до дев'ятої години ранку. Першу групу коней виводять на проїздку о пів на шосту, а другу — о восьмій. А це означає, що вставати треба рано й лягати теж рано. Коли жокей у когось працює, то не має змоги пити багато, бо якщо він ще зелений, за ним пильнує тренер, а якщо уже в зрілих літах, то пильнується сам. Отож у вільний час жокеї здебільшого сидять своїм гуртом у Café de Paris, і можуть просидіти дві-три години над склянкою чогось там на зразок вермуту із содовою, балакаючи, розповідаючи всілякі історії, ганяючи кульки, і то в них наче якийсь клуб чи ота міланська Галерея. Тільки насправді на Галерею воно не схоже, бо там усі ходять, а тут усі сидять за столиками.

Так от, мій старий одержав зрештою те своє свідоцтво. Його прислали без зайвих слів, і він кілька разів виступив у перегонах. В Ам'єні, на провінції і всяке таке інше, а от постійної роботи ніяк не було видно. Всі його начебто любили, і щоразу, як я заходив уранці до кафе, хтось сидів з ним за столиком, бо мій старий не був жмикрут, як оті жокеї, що й досі не розміняли свого першого долара, заробленого на перегонах під час Всесвітньої виставки в Сент-Луїсі в тисяча дев'ятсот четвертому році. Так завжди казав мій старий, глузуючи із Джорджа Бернса. А проте посадити мого старого в сідло ніхто поки що не поспішав.

З Мезона ми щодня їздили туди, де виступали наші, і то була найкраща з усіх розваг. Я радів, коли настало літо і коні повернулися з Довіля. Дарма, що я вже не міг вештатися в лісі, бо тепер ми весь час їздили то в Енг'єн, то в Трамбле, то в Сен-Клу й дивилися на перегони з трибуни для тренерів та жокеїв. Звісно, що в такому товаристві я багато чого дізнався про перегони, і та розвага тривала день у день.

Пригадую одні перегони в Сен-Клу. То був великий заїзд на приз у двісті тисяч франків, у ньому брало участь сім коней, і фаворитом вважали Ксара. Разом з моїм старим я пішов до загону подивитися на коней, і скажу вам, таких коней ви навряд чи бачили. А той Ксар, великий буланий огир, був ну просто живий образ гону. Зроду я ще не бачив такого коня. Його водили по колу, і в ту мить, як він, похиливши голову, проходив повз нас, у мене аж похололо всередині — такий він був гарний. Мабуть, не було ще на світі такого навдивовижу зграбного, створеного для перегонів коня. Він ішов собі по колу, ступаючи впевнено, спокійно, розмірено, і всі рухи його були вільні, неначе він добре знав, щб має робити, й не шарпався, не ставав дибки, не водив шалено очима, як оті облудні фаворити, нашпиговані збудниками. Юрба була така щільна, що я більше не міг побачити його, тільки вловлював поглядом ноги та жовтаві боки, а тоді мій старий почав проштовхуватися крізь юрбу, і я подався за ним до жокейської роздягальні, що була осторонь між дерев, і навколо теж юрмилися люди, але чоловік у котелку, що стояв біля дверей, кивнув моєму старому, і ми зайшли; там усі сиділи й одягалися, натягали через голову сорочки, взували чоботи, і все тхнуло задухою, потом та мастилами, а надворі стояла юрба цікавих, заглядаючи всередину.

Мій старий перейшов роздягальню, сів поряд із Джорджем Гарднером, що саме натягав на себе жокейські штани, та й питає: «Які сподіванки, Джордже?» — звичайним собі тоном питає, бо всякі там хитрощі ні до чого: Джордж як може, то скаже, а як ні — то вже ні.

— Він не бере, — відказує Джордж дуже тихо, нахиляючись і застібаючи гудзики на холошах.

— А котрий? — питає мій старий, нахилившись до нього, щоб ніхто не почув.

— Кіркубін, — каже Джордж, — і якщо він візьме, залиш для мене кілька квитків.

Мій старий щось каже Джорджеві звичайним голосом, і Джордж відповідає: «Ніколи не грай на коней, яких я раджу», — так, наче жартує, а ми — мерщій звідти й крізь усю ту юрбу цікавих до стофранкової каси. Але я вже збагнув, що тут пахне чимсь великим, бо ж сам Джордж мав їхати на Ксарі. По дорозі мій старий купив жовту картку з таблицею, і з неї ми дізналися, що за Ксара передбачається виплата всього п'ять до десяти, Сефізідот стоїть другим — три до одного, а той Кіркубін аж на п'ятому місці — вісім до одного. Мій старий заклав на Кіркубіна п'ять тисяч як на переможця та ще тисячу на місце в заїзді, і ми обійшли трибуну ззаду, щоб піднятися сходами нагору й спостерігати перегони.

Нас щільно стисли з обох боків. Спершу вийшов літній чоловік у довгому сюртуку та сірому циліндрі, із скрученим хлистом у руці, а потім один по одному почали з'являтися коні й на них — жокеї в сідлах; кожного коня вели два конюхи, тримаючи за вуздечку з обох боків. Перший ішов той великий буланий огир, Ксар. Спочатку, як глянути на нього, він не здавався таким уже великим, і тільки потім впадало в око, які у нього довгі ноги, і яка постава, і як він ступає. Ні, хай йому чорт, такого коня я ще ніколи не бачив. На ньому сидів Джордж Гарднер, і вони поволі посувалися доріжкою слідом за тим старим у сірому циліндрі, що виступав на чолі, мов шталмейстер у цирку. За Ксаром, з його рівною ступою та золотавими проти сонця боками, йшов показний вороний кінь з гарною головою, на ньому сидів Томмі Арчібальд, а за вороним ступали низкою ще п'ятеро, і весь той похід неквапно поминав трибуни й вагарню. Мій старий сказав, що вороний — то Кіркубін, і я добре роздивився на нього: він був таки гарний кінь, але не йшов ні в яке порівняння з Ксаром.

Коли Ксар проходив повз трибуни, всі заплескали в долоні, та й недарма, бо то був справді прекрасний кінь. Уся процесія повернула, пройшла дальшим краєм навколо поля й знов опинилась на нашому кінці, а тоді той