Читати книгу - "Елементал"

Я зробив паузу, підніс склянку і жестом запросив його випити. Адже п’ять відсотків — це було трохи замало для нього, щоб сподіватися на сенсаційну подію.

— Я вас уважно слухаю,— сказав Франсуа.

— Ця людина ніде ні в чому не завинила. Більше того, вона сама стала жертвою. На неї полюють тільки тому, що вона має родинні стосунки з тим, кого Росія вважає своїм ворогом. Чи треба вам розповідати про сучасну торгівлю людьми і спекуляцію заручниками? Думаю, що ні. Ви, мабуть, уже здогадалися, яка підтримка потрібна від вас?

— Приблизно.

— На цьому приблизно ми поки що й зупинимося. Я хочу, щоб під час нашого вильоту ви були в аеропорту. З камерою. Думаю, що коли ту людину заарештують, то їй допоможе тільки розголос цього факту. Якщо буде широке висвітлення в пресі, то я майже певен, що їй нічого не загрожуватиме. Рано чи пізно вони змушені будуть її відпустити.

— Гм…— він подивився на мене майже з підозрою.— Якщо особа, як ви кажете, абсолютно ні в чому не винна, то чому не зробити інформаційне випередження? Здіймемо галас — і її ніхто не чіпатиме.

— Ні,— сказав я.— Цей варіант має свої мінуси.

Я не хотів йому пояснювати, що ця людина під чужим ім’ям, що її документи сфальсифіковані. А отже, формальних приводів для затримання уже вистачає. Я й так йому багато сказав. Проте Франсуа мене зрозумів.

— Коли я вам буду потрібний? — спитав він.

— Про це я скажу пізніше. До того ще накидаю заяву, тобто викладу вам усі дані для преси. Але це ви також отримаєте в останній момент. Якщо, звичайно, виникне така потреба, чого мені дуже б не хотілося. Згода?

— Добре,— сказав він, волого поблискуючи очицями.— Вип’ємо за те, щоб такої потреби не виникло.

Потім дістав візитівку і від руки дописав на ній номер стільникового телефону.

— Я до ваших послуг удень і вночі.

— Дякую,— сказав я.— Назвіть суму.

— Ви хочете зі мною посваритися?

— Я маю на увазі технічні витрати.

— О, то буде для вас дуже дорого,— засміявся Франсуа.— На такі випадки існує prix fixe[52].

— Скільки?

— Із вас ще по одному віскі.

5

Якщо справді існує поцілунок смерти, то я відчув його бридкий дотик не на щоці, а на губах. Це був навіть не дотик, це був смоктун, який перехоплює подих, чого я давно вже не знав.

Я відчинив броньовані двері й одразу вдихнув порожнечу — вона облягла мене, як вакуум, де немає ні грамини кисню.

— Хедо!

Ні, її ніде не було. Але не було й чужого «людського духу», який я уловлював значно гостріше за Змія.

Мені трохи попустило від здогаду, що Хеда вийшла з дому сама,— запасний ключ, що висів на цвяшку в коридорі, щез. Однак виходити надвір чи комусь відчиняти двері я заборонив їй суворіше, ніж про це застерігала стара коза своїх семеро козенят. У неї не було такої необхідности, тим більше, що ми разом уже виходили в місто, вешталися по крамничках, і Хеда купувала собі всілякий жіночий дріб’язок, про який без неї я не міг і подумати. Наприклад, пилочки-ножички для нігтів чи, ще гірше, жіночі штучки, що їх побачиш тільки в телевізійній рекламі.

Потім ми обідали в дорогому безлюдному ресторані, де подавали соковиту форель, приготовану на лозі, і я потішив Хеду, розбираючи рибу руками. Це відразу знімає скутість, яка часом находить на тебе в занадто вишуканій ресторації з її снобістською ритуальністю.

Хеда вправно давала форелі раду ножем і виделочкою, але якби я теж так робив, то весь вік ходив би голодним.

— Я така вдячна тобі,— сказала вона.

— За що? — спитав я, чомусь думаючи про пилочки-ножички й оті жіночі штучки, що їх показують у телерекламі.

— А ти не знаєш?

— Ні, Хедо. За що?

— Тоді тобі й знати не треба.

— За те, що я твій охоронець? Це, Хедо, моя робота.

— Не за те,— сказала вона.— Ти просто придурюєшся. Я про наші ночі.

— А-а-а… Ти про казку.

— Перестань, ти знаєш, про що я кажу.

— Хедо, це теж входить у мої обов’язки. Я мушу стежити, щоб з твоєї голівки не впала жодна волосина.— «І з лобка також»,— ледве не додав я, а вголос сказав: — Як я можу поводитись інакше з дівчинкою?

Це була провокація. Не спонука до якоїсь там конкретної відповіді, а провокація різкого зрушення у її психологічному стані. Тут іноді буває корисна навіть брутальність. Відверта грубість у таких випадках часом допомагає більше, ніж сором’язливе сюсюкання. І даремно я не сказав оту фразу вголос. Про лобок, якого не соромиться навіть дитяча казочка: «Цок — та в лобок, та в писану торбу».

— З дівчинкою? — Ну от, вона вже усміхнулася.— Це ти гарно сказав. Дуже гарно.

— Бо з гарною дівчинкою…

— Неправда,— мовила Хеда.— Я зараз схожа на обскубану курку.

— Ні, ти гірша,— я знов поступово переходив до провокативного методу.— Ти, Хедо, гірша за обскубану курку, бо та своєю оголеністю…

— Сам ти півень кастрований,— раптом сказала вона й відразу схаменулася.— Ой, пробач…

Я засміявся з усією щирістю, мені справді стало весело, адже моя психотерапія дала блискучий результат: Хеда вже була майже здоровою дівчинкою, якщо віддала мені такий «пас». Однак сама вона зовсім не перейнялася тим жартом, навпаки, мій сміх ще дужче її наполохав, і Хеда тільки повторювала:

— Пробач… я не подумала…

Сині сльози стояли в її очах.

— Пробач… Будь ласка!

— Не пробачу,— сказав я.— Мені це дуже сподобалося. Я це тобі пригадаю.

І ось тепер кастрований півень стояв у порожніх апартаментах геть безголосий і приголомшений, до всього ще й півень-гомосексуаліст із жовтим гребенем, кольору жаб’ячого мила, й одною сережкою, півень, який кублиться-б’ється з такими ж когутами, як сам, бо зовсім не має підходу до несучок, й від нього втекла навіть обскубана курка.

Лихий інстинкт ледве не погнав мене надвір, але я схаменувся і знов зайшов до Хединої кімнати. Бігати з висолопленим язиком не було жодного сенсу. Якщо Хеда сама вирішила прогулятися, то незабаром повернеться. А якщо це не так, тоді вважай, що смерть усмокталася в тебе невідчепним цілунком. Що ж, так і буде. Поставлю хрест на Легіоні і подамся до бельґійців. Там вільний контракт. Або ще краще — до голландців, ближче до