Читати книгу - "Елементал"

продають навіть у Марселі. Я іноді купую цю газетку, дядечку Толю, бо вона пише й про Україну. Вона до нас набагато уважніша, ніж «Фіґаро» чи «Франс Суар», але до неї я не звернуся… Я, дядечку Толю, цього разу, пробачте, не звернуся й до вас, і ви мене зрозумієте: я роблю європейський вибір, обираю, як тепер кажуть, третій шлях. Світи ж мені, самотня зірко, світи на цьому шляху, де залишилося зробити всього лиш один крок — dernier coup de main[50].

Я залишаю на цьому столику непрочитану газету, залишаю недопите віскі. Я хочу бачити Хеду, я так її хочу бачити, що мені прикро в цьому собі зізнаватись.

Хеда зустрічає мене в коридорі.

— Ти так довго,— каже вона, і з її лиця спадає напруга.

— Вибач. Я тобі тут дещо купив. Приміряй.

Я даю їй пакет, іду до своєї кімнати, але й через стіну бачу, як вона приміряє сукні. Спершу блакитну, легеньку, потім ту, кольору темного безу.

— Подивися! — кличе вона.— Ти будеш моїм дзеркалом.

Я заходжу до неї і дивуюся тому, як вона оживає. Все правильно: Хеда стоїть у довгій бузковій сукні і це вже не загнаний хлопчик, а юна панна, якій до лиця навіть тихий задавнений смуток. Вона справді дивиться на мене, як у дзеркало.

— Звідки ти знав мій розмір? І колір?

— Я про тебе знаю багато.

— Що? Що ти знаєш?

— Усе, Хедо. Майже все. А колір — то до твоїх очей.

— Хочеш побачити блакитну? Ні, не виходь. Тільки відвернися.

Я відвертаюся, але бачу, як вона знімає безову сукню. У неї все тіло кольору молодого меду, тонке, худорляве, і тільки там, де золотіють її жіночі ложесна, воно повніє пругкою щедрістю.

— Ну як?

Я повертаюсь до неї обличчям, і мені не потрібні слова, бо все відбивається в «дзеркалі». Я тільки підходжу до Хеди ближче, беру її руку, щоб зігріти своїм диханням, і чую, що вона тепла.

Ми з нею майже не розмовляємо. Навіть за вечерею, коли я потягую свого «Білого коня», а Хеда пригублює зеленаве «Шардоне», ми мовчимо. Іноді наші очі надовго стрічаються, але й вони нічого не говорять одне одному і ні про що не запитують. Тільки перед тим, як піти, вона подає голос:

— Ти прийдеш?

Я дивлюся на неї, ніби нічого не розумію. Я й справді багато чого не розумію.

— Ти хочеш?

— Так.

— Прийду.

Вона йде до ванної, а я знову слухаю шум води і чую, як склянка із льодом холодить мої пальці. Я думаю про те, що двоє людей можуть прожити життя лише вдвох, без нікого. Ділити повітря, їжу, ліжко і жити навіть без балачок, без дурних запитань, хто ти і звідки, скільки тобі років, чим займаються твої батько-мати і який розмір твого взуття.

— Ти можеш вимкнути світло,— каже вона.

Ми лежимо з нею вдвох, заховані в мушлю ночі від усього світу. Двоє зернят у серцевині яблука. Я тільки знаходжу рукою її чубчика, бо знаю, що так вона краще засинає.

— Розкажи мені казку,— просить Хеда.

— Казку?.. Треба згадати.

— Згадай. Будь ласка.

Я розповідаю їй про Котигорошка, про те, як він визволив сестру Оленку з полону Змія, і самому так чудно, що досі пам’ятаю цю казку. Потім я замовкаю, прислухаюся до її дихання, але його зовсім не чути.

— Ти спиш?

— Ні,— каже вона.— Ти ще не закінчив. Не розповів, як Котигорошко визволив королівну й одружився з нею.

— Ти знаєш цю казку? Хедо, звідки?

— Мені цікаво, звідки знаєш її ти. Я жила в Україні. І, між іншим, ходила до школи[51].

Боже, яка маленька ця земля.

— Тоді далі розказуй ти,— прошу я.

Хеда розповідає про те, як Котигорошко визволив королівну з підземелля, де її тримав злий дідок із бородою на сажень, і як покарав своїх друзів за те, що вони хотіли відібрати у нього дівчину.

— Як? Як він їх покарав? — допитуюсь я, знаючи, що казка цього не уточнює, але мені завжди кортіло дізнатися, яку саме кару придумав Котигорошко зрадникам.

— Хіба ти не знаєш? — дивується вона.

— Ні.

— Він їх убив,— просто каже Хеда.

4

Я призначив йому зустріч у «Самотній зірці» і впізнав його відразу, як тільки він зайшов до кав’ярні. Це був щупленький хлопчина з чорними кучерями, схожий, до речі, на кавказця, а проте яскраво виявлений француз із типовим ім’ям Франсуа і типовими маноріями замашного журналіста. У кожному разі він умить виокремив мене за столом, хоч я не подав йому жодного знаку.

Це був ризикований крок навмання, але я на нього відважився, щоб убезпечити Хеду, і вранці подзвонив до московського корпункту аґенції «Франс Прес». Попросив підійти до телефону кого-небудь із журналістів, хто зацікавиться сенсаційним повідомленням. Мені покликали Франсуа Дервіля, видно, найголіннішого до всіляких сенсацій, бо він навіть не спитав, про що піде мова, лише попросив назвати місце зустрічі.

— Мосьє Дюшан? — він дивився на мене з тією ж цікавістю, як колись дивився Пелен.— Франсуа Дервіль. Я, здається, не запізнився?

— Ні,— сказав я.— Що будемо пити?

— Та що завгодно,— повів він плечима.— Я частую, в рахунок майбутнього гонорару.

— Я мушу вас трохи розчарувати і попросити вибачення. Ніяких сенсаційних заяв у мене для вас немає.

— Тобто?

— Так що й гонорару може не бути. У мене до вас поки що чоловіча розмова.

— Це теж непогано,— сказав він.— У наш час чоловічі розмови також рідкість.

Підійшов офіціант, і ми обоє зійшлися на віскі.

— Сьогодні я нічого особливого вам не можу сказати. Принаймні конкретного. Але є справа, з якою я більше ні до кого не можу звернутися.

— Дякую,— сказав він, і його очиці заблищали майже по-собачому. Взагалі з тими кучерями він скидався на недоглянутого пуделя.

— Я не буду наголошувати на конфіденційності нашої розмови. Думаю, ви самі зрозумієте, що довіритись вам мене змусили виняткові обставини. Однак я вам вірю, мосьє Дервіль, і не тому, що ви такий гарний, а через те, що в мене немає іншого виходу. Я просто приречений вам вірити. Бо те, про що піде мова,— це справа чести… не моєї, і не вашої, а, даруйте за високі слова, йдеться про честь нашої з вами… країни.

Він таки трошки був циніком, цей Франсуа, бо при слові «країна» не втримався, щоб не випити. Мені це сподобалося. На таких хлопців можна покластися. І коли я заговорив трохи конкретніше, він сидів і не кліпав.

— Річ