Читати книгу - "Терези"

Максим досі пам’ятав, як тато зупинився тоді й подивився йому в очі.

– А ти справді виріс. Я тільки тепер це помітив.

Той татів співробітник – слідчий обласного слідчого управління – загинув у прохідному дворі біля власного будинку від рук грабіжника. І прийшовши разом з батьком на його поминки, Максим познайомився з його сім’єю. Вдова, Тамара Василівна, була вбита горем, але його, Максима, прийняла радо, як рідного.

Їхній син був на чотири роки старший від Максима, саме закінчив школу і вступив до медуніверситету на фармацевтичний факультет. Його звали Олексієм, але всі кликали його Лешеком.

Двоюрідна сестра Лешека на той час мала десять років і весь час сиділа десь у куточку. Її звали Олександрою. Але всі кликали її Олесею.

Загалом, перше півріччя цього року було успішним.

Роздрібна мережа «Конвалії» охопила Львів і Львівську область. Кілька аптечних мереж він купив у Києві. У Запоріжжі, Кривому Розі й Полтаві відкрилися представництва з гуртовими складами. Вантажівки Олександра їздили практично всією Україною.

Здавалося, ось-ось настане зоряний час української фармації і він посяде у ній не останній щабель.

Олександр кричав на начальника транспорту аж шибки дзвеніли:

– Як ваш водій посмів виїхати без накладних?! А якби його дорогою зупинили даішники, як би він пояснював набитий під зав’язку кузов?!

Звісно, він використовував при цьому зовсім інші, влучніші, слова.

Власне, це була дрібничка. Але жодна дрібничка на його фірмі не проходила повз його увагу. Особливо, коли податкова сиділа у них вже другий день.

А це псувало йому і нерви, і шлункові соки. Про глюкозу у крові він волів навіть не згадувати.

Начальник транспорту, Анатолій Григорович Пономарьов – худий чолов’яга з порепаним обличчям і вічно червоним носом, хоча Олександр знав достеменно, що той не вживає, – втягнув голову в плечі. Водії дозволяли собі багато чого, бо забирали і перевозили «тару» й отримували за свій ризик не найбільшу зарплатню, але наймати експедиторів було марнотратно.

Згадка про зарплатню, яку мусив видати працівникам учора, бо закінчувався місяць і навіть прибиральниці дивилися на нього виклично і нахабно, остаточно зіпсувала Олександрові настрій.

– Якщо ти не наведеш лад серед своїх людей, то сам розвозитимеш усі напрямки! Без запізнень!

Шибки в кабінеті звикли до таких сцен, працівники теж. Тож треба було вигадати щось нове.

– Знімаю п’ятдесят відсотків зарплати, Григоровичу. Тобі і твоєму забудькуватому водієві. Щоб пам’ятали.

– Водієві не можна, Олександре Вадимовичу. Вони ночі не сплять, відповідають за такі суми, машини ламаються, після рейсу часто на цілий день на ремонт стають, а увечері знову в дорогу, а дороги знаєте які, на складі постійно щось плутають, не додають, вони мусять вислуховувати скарги клієнтів на погану логістику, менеджерів, ціни. Ні, тільки не водієві.

– Хочеш добреньким бути?! – Олександр грюкнув кулаком по столі. – Думаєш, я не знаю про бензин, який ти дозволяєш їм збувати наліво?!

– Я мушу дивитися крізь пальці, бо де ж ми наберемо нових водіїв?

Як би Григорович його не боявся, за своїх підлеглих він завжди стояв горою. Григорович, Ілона і головний бухгалтер. Решта тільки підтакували, коли звучала пропозиція покарати котрогось із їхніх працівників.

А якщо це не просто благородство? Якщо він на паях?

– Я свого рішення не зміню. Йди і скажи усім, що казочки закінчилися.

– Люди підуть. Професіонали. З тими, хто залишиться, кашу варити буде важче.

– Геть!

Підозрюваний № 7 хутко залишив його кабінет.

За кожен день перебування податкової інспекції Олександр втрачав серйозні суми за другим варіантом, і це був ще один чинник, який вимагав скорочення витрат на зарплату.

Давно я не робив ревізії…

Після кожної ревізії на складах суму втрат розподіляли між змінними і начальником складу. А це означало, що певну кількість витратних коштів вдасться повернути.

Те, що недостачі будуть, шеф не сумнівався.

П’ятнична зміна видалася важкою, аптеки хотіли нахапати товару на вихідні. Після шести годин на ногах Максим вирішив перепочити і постукав у кабінет начальниці роздрібного відділу.

– Чого тобі?

Шикарна дівчина в повних бойових обладунках ледве на нього глянула. Кабінет був невеличкий, але затишний. Відтоді, коли Максим був тут востаннє, нічого не змінилося. Він одразу приліг на тапчан світло-бежевого кольору, що стояв під вікном перпендикулярно до столу.

– Можна у вас трохи перебути, поки на складі дурдом закінчиться?

Тигриця подивилася на нього уважніше.

– Забрудните – дорого коштуватиме.

– Я багач. А на складі працюю, бо маю надсекретне завдання.

– Хто вбив Кеннеді?

– Ага. А ви знаєте хто?

– Це ваше надсекретне завдання, а не моє.

І вона знову зарилася в папери.

Не звик Максим все-таки, що його відшивають такі гламурні дами. Переважно він їм подобався.

Він усім подобався. Переважно.

– Ілоно Вікторівно, пробачте, будь ласка, але на вашій фірмі мені всі брешуть. Окрім вас. Тому я тут.

– По-перше, на нашій фірмі, а по-друге, той звинувачує всіх у брехні, у кого самого не все гаразд із правдою.

Максим сів, подивився на свою робу, на свої руки, згадав, що ще не обідав… Ні, не про таке життя він мріяв, коли вступав на фармацію. А вступав він туди тому, що там вчився його найкращий друг.

Несподівано для себе він сказав:

– Колись давно один чоловік навчив мене розрізняти, коли люди брешуть, а коли кажуть правду. Знаєте, є певні жести, міміка, погляд, тембр голосу… Усі, кого я запитую про Лешека, починають чухати перенісся, відводять погляд у правий верхній кут, ховають руки в кишені, ну і так далі. Як гадаєте, чому?

– Можливо, то ти не хочеш знати правду? Всю правду… Тому тобі її не говорять.

– Цікава теорія. З ким він тут найбільше дружив? Крім Анжелки.

– Суворий допит?

– Уточнення оперативної інформації. Ви ж на боці Кеннеді, чи не так?

– Його замовників так і не знайшли.

– І все-таки, з ким?

Максим не мав часу, не встигав відпочити, не встигав відчути смак життя, нічого до пуття не встигав.

– З дівчинкою із сертифікатного. Як її… Олеся, здається.

– Олеся? Погребняк?

– А що?

– То він із нею дружив? Ясно.

– Що тобі ясно?

– Вона не його дівчина. Вона його сестра. Виходить… виходить, у нього ще хтось був?

– А більше твій Лешек у порочних зв’язках не був помічений. І хто була його пасія, я тобі не зможу сказати. У тебе ще щось? Бо мені треба працювати.

– Стривайте. – Максим знову наче намацав ниточку, але в тому клубку, який він розплутував, було безліч ниток. Не