Читати книгу - "Звичайна вдячність"

Доул від’їхав від тротуару, тим часом Джейк спостерігав за нами із затінку навісу над крамничкою. Поперед мене сидів Гас. Він грюкнув кулаком по панелі приладів, додавши:

— Хлопці, а сьогодні на нас чекає, дідько його вхопи, пречудовий вечір.

Спочатку ми зупинилися біля ятки з феєрверками «Четверта свобода», що стояла на пустирі навпроти заправної станції «Тексако». Поруч зібралося чимало люду, Доул привітався з усіма, потиснув руки і, перш ніж попрощатися, сміючись, додав:

— Сподіваюся, п’ятого числа всі ваші пальці будуть на місці.

Гас та Доул накупили купу вибухівки, і продавець усе те запакував у величезні паперові пакети. Урешті-решт Гас повернувся до мене й запитав:

— А що хочеш ти, Френкі?

Я задивився на коробку M-80 — потужні петарди, що завиграшки могли відірвати пальці. Батько ніколи не дозволив би мені купити їх. Я вказав пальцем на них:

— Щось на кшталт оцих.

— Не думаю, що Натанові таке сподобається, — відповів Гас.

— Та до дідька його, я заплачу, — сказав Доул, схопивши повну жменю добра. Він поклав гроші на фанерний рундук, і ми пішли. Зробили ще одну зупинку біля магазину, де продавався алкоголь. Доул купив пива в бляшанках, і ми поїхали до парку Сіблі, що неподалік від річки, одразу за міськими околицями. За якихось двісті-триста метрів був будинок Еміля Брендта. Коли ми його минали, я помітив Аріель. Вона сиділа з Брендтом на ґанку. У руках тримала папірці, мабуть, працювала над його мемуарами. Лайза біля огорожі з лійки поливала квіти. Вона була одягнена в робочі штани, зелену безрукавку, солом’яний капелюшок та садові рукавички. Мушу визнати, Лайза навіть здавалася привабливою. Ні наш «Студебекер», ні, власне, нас вони не помітили. У парку була велика галявина й ігровий майданчик з бридкими металевими спорудами дитячого комплексу, поруч височіло три гойдалки та заржавіла дитяча гірка, яка влітку обпікала, як вогонь. На траві стояло кілька плетених столиків. Траву цю ніколи не поливали, тому до кінця липня вона майже вся вигорала. Ми припаркували Доулів «Студебекер» на парковці з гравію. Нікого більше видно не було, парк видавався безлюдним. Ми попрямували до річки. Перетнули залізничні колії, що тяглися вздовж парку. Доріжка з тополями обабіч вивела нас на піщану місцину, де старшокласники частенько палили багаття й пили пиво. Обвуглілі головешки розповзлися по піску чорними ящірками. Доул та Гас умостилися в тіні дерев на кульках з феєрверками. Доул дістав ключ від церкви, проштрикнув пляшку та передав її Гасові, а потім відкрив і свою. Вони сиділи і про щось говорили, а я все чекав, коли ж почнуться розваги.

Чоловіки базікали про бейсбол. Це був перший сезон для команди «Міннесота Твінс», яка ще рік тому була відома як «Вашингтон Сенаторз». Імена таких баскетболістів, як Гармон Кайлбру, Боб Еллісон та Джим Лемон були в усіх на вустах.

Доул звернувся до мне:

— Як гадаєш, Френкі, в команди Міннесоти точний удар?

Це питання мене здивувало. Мало хто з дорослих поцікавився б моєю думкою про такі речі. Я намагався відповісти професійно:

— Уважаю, що так. У них погано обладнаний майданчик для розігріву гравців перед виходом на поле, проте в них сильні гравці, які подають м’яч.

— Це справді так, — зауважив Доул. — Гас казав, ти й сам непоганий гравець.

— Та, ніби нічогенький, — відповів йому. — Я непогано подаю.

— Граєш у команді?

— Ні, лише любительські ігри в нашому кварталі.

— Не хочеш, коли підростеш, стати професійним гравцем?

— Не дуже.

— А може, тоді священиком, як твій старий?

Він вимовив це, сміючись, ніби бути пастором — якась кумедна справа.

— Його батько — чудова людина й до дідька прекрасний священик, — промовив Гас.

— Хоч і боїться феєрверків, — зауважив Доул.

Мені стало цікаво, звідки йому про це відомо, проте коли я поглянув на Гаса, питання розв’язалося само собою.

— Це війна винна. Вона з багатьма чоловіками таке зробила.

— А чому не з нами? — поцікавився Доул.

— Усі ми різні.

Доул ковтнув пива, а потім додав:

— Просто декому бракує сміливості.

— Це не про капітана, — сказав Гас, у його голосі додалося злості. Доул одразу відчув це, вишкірився й мовив:

— Ти й досі називаєш його капітаном. Чому?

— Таким я побачив його вперше. До біса тямущим офіцером.

— Справді? — здивувався Доул. — Казали, що там він позбувся здорового глузду.

Гас подивився на мене, а потім мовив:

— Доуле,