Читати книгу - "Рік 2245"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А хто ж нас возитиме? — підозріло спитав Іван.
— Інші люди… якщо схочуть… А як не схочуть — ходитиме пішки, — одрізав Петрик, одвертаючись од нього. — Я вже від тебе стомився. Нехай ще інші спробують.
— Отак у живі очі говориш мені прикрі речі! — огризнувся Іван. — Де ж твоя чемність?
— У нас нема чемности… Ми її не потребуємо, бо у нас нема злости і ворожнечі, яку треба прикривати чемністю… То тоді треба чемности, але ти її також не маєш, хоч домагаєшся од нас!
— То ти оце зараз лишаєш нас? — зажурено спитав пілот.
— Так. Ви можете спробувати піти на працю, або піти учитися, або піти до ледарів. Ви можете робити все, що хочете…
— Як, отакі самотні у новому світі? Отакі покинуті? — спитав пілот.
— Кожна людина самотня, поки не створить собі друзів і не виробить у собі любови. У нас це вже робиться само собою, з дитинства. Вам треба виробити любов у собі… якщо ви зможете… Я знаю, Очет мені говорив, що ви боялись самотности у вашому житті, і тому любили бути в гурті, хоч би вам той гурт і був гидкий…. Ви мусили жити разом з випадковими людьми, мусили працювати з випадковими людьми — і знали, що це вже так до смерти… Тому ви ненавиділи інших людей… Тому деякі хотіли вилізти назверх і там на самоті командувати отими ненависними людьми… Ви це називали вождь… Вожді посилали вас у війну, і ви радісно йшли і убивали інших заради ваших вождів… Тепер цього нема. Хочеш бути з людьми — будь, але так, щоб не заважати їм, а вони тобі. Не хочеш — живи як хочеш… Силові колони є скрізь, і басейни для миття… Ідіть з спокійним духом…
— Підожди, — попросив Алямбек. — Повези мене туди, де люди живуть в степах, де корови і коні… Я думаю, я там найлегше звикну, бо це подібне на те, що я знаю…
— А я лишуся тут, — вирішив пілот. — Придивлюсь, як ви будуєте машини… Може, знову буду літати…
— А я б хотів на Україну — повторив знову Юрко.
Іван мовчав.
Кінець першої книжки.
Книга другаІ
Але Юрко попав на Україну тільки через п’ять років.
Тоді, як Петрик мав покинути їх, йому раптом стало страшно лишатися самому у чудному, незнайомому світі, — і він попросив Петрика одвезти його в країну Спорту і Науки… Там пробув він ці роки — намагаючись зрозуміти новий світ.
Наука була для нього і важка і легка. Те, що треба було зрозуміти розумом і запам’ятати пам’яттю, він заучував швидко і добре. Але потім починалась якась нова наука, про саму людину, про нього самого, про його силу — і ця сила любови й серця якимось незрозумілим способом перетворювались у ту силу, про яку він учив розумом. І цього він не міг второпати. Що спільного мала електрика з силою його очей? І що спільного мала доброта і чистота Омем з такою силою, що ховалася в атомі? А отже, Омем могла однією своєю особистою силою зарядити атом і пустити його в рух…
— Не забувай, що ви ще тільки починали жити у вік атому, — пояснювала Омем Юркові терпляче. — Після того десятки поколінь жили на Землі… після атомної війни, коли треба було вижити, і тільки міцні та спритні могли вижити. Після тієї війни половина Землі вилучала атомні промені — і ми потроху привчилися сприймати і акумулювати їх… Ми не тільки не гинули від них — ми навчились керувати ними… І так почалось нове знання — не про силу ззовні від людини, а про силу всередині людини…
Юрко слухав і ніби розумів — але не відчував своєї сили, не міг керувати нею, хоч мав багато друзів, що охоче давали свою силу йому…
Час до часу чув про своїх товаришів з літака. Найчастіше до нього обзивався на екрані пілот, що так і залишився в Нью-Йорку, на Державній Праці.
— Не хочу, я їхнім правилам учитись, старий уже, — сміявся пілот. — От, працюю собі коло літаків, і незабаром полечу вже з одним тут навколо світу… тобто, ми раніш називали це навколо світу… Це колись велика подія для людини була. Ну, а тепер Землю можна облетіти за один день усю. Але ми не так будемо летіти. Ми полетимо низько і повільно, і будемо спинятись скрізь, де схочемо, і жити там, скільки схочемо… Я з науки не вмію вчитись… Я спробую з життя…
— З ким же ти летиш?
— А ти не повіриш, — засміявся пілот. — З нашим Очетом.
— З яким нашим?
— Та з отим, що нас оживив… Прилетів на нашу фабрику і оце вже другий рік працює коло мене…
— Що ж він робить?
— Та нічого не робить… якби по-нашому судити… Ходить зі мною на працю і дивиться, що я роблю… Інколи щось порадить… А більше мовчить… А оце запропонував повезти мене навколо світу… Каже, що я мушу шукати себе… А я навіть і не почуваю, щоб я щось загубив…
— Бач який, — промовив Юрко з жалем. — А до мене навіть не залетить, навіть на екрані
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рік 2245», після закриття браузера.