Читати книгу - "Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]"

Першими загинули ті, що були озброєні луками. Обох вразили метальні ножі-рибки. Жінки здійняли страшний лемент, побачивши Арату, що перестрибнула через свинарник і кинулась на хуторян. Брудна до чорноти, швидка і смертоносна, вона нагадувала нічного демона, що вискочив з Нижнього світу напитися свіжої крові.

Широкоплечий мочарник, якого войовниця визначила як ватага хуторян, розкрутив і кинув булаву. Хоча від нього на кілька кроків несло брагою, рука не схибила. Шпичаста залізна сфера на ланцюгу неминуче розтрощила б Араті голову, якби вона не присіла. Широкоплечий, якого важка булава розвернула уліво, несамовільно зробив півкроку вперед й несподівано для себе наштовхнувся на меч войовниці. Вона вколола його під серце і відстрибнула убік. Ватажок хуторян наче наштовхнувся на кам’яний мур, упустив булаву, блювонув зеленкуватою рідиною. Ще до того, як він упав на черево, войовниця стрибнула вперед.

Кілкий удар її зброї пробив борлака кудлатому дядькові з мечем. Захлинаючись кров’ю, той ще намагався навідліг розрубати нападницю, але його відчайдушний напад потрапив у порожнечу. Войовниця нирнула йому під руку. Меч потягнув напівмертвого за собою, дядько зробив два швидких кроки і розтягнувся поряд з широкоплечим. Цієї миті Арата вже устигла вибити рогатину з рук високого хуторянина і поранити одного з підлітків. Мочарники збились між хижами переляканою отарою, кричали і заважали одне одному. Якась знавісніла молодиця — певно свіжа удова — кинулась на войовницю голіруч і миттєво залишилась без руки. Злива її крові змішалась з брудом на тілі дружини Богомола.

Поки головні сили хуторян перегруповувались для контратаки, двоє молодих хлопців підкрались до Арати іззаду, намагаючись накинути на неї рибальську сітку. Маневр був небезпечним, і лише загартована в сотнях битв інтуїція врятувала її від метикуватих сіткарів. Відчувши небезпеку, вона різко крутнулась, меч порізав сітку і руки, що її тримали. Проте молоді хуторяни не відступили, кинувши сітку Араті в обличчя. Вона відступила й натрапила на рогатину. Гостра деревина пробила шкіряний панцир, різонула плече. Якесь мале дітисько вчепилось їй в ногу зубами.

Різким рухом вона відкинула кусюче створіння, стрибнула на одного з сіткарів, прохромила йому підребер’я, схопила за плечі, розвернула й підставила під рогатини хуторян, що підбігали. Тіло сіткаря прийняло в себе їхні дерев’яні гостряки. Наступної миті Арата відпустила його, розкрила своє смертоносне віяло, металеві стрілки вдарили в натовп, що сунув на неї.

— Віддайте ту, яку вкрали! — крикнула мочарникам Арата.

Тепер прийшов час погратись у перегони. Войовниця побігла між хижами, відчуваючи, як з роздертого плеча струменить кров. На її шляху опинився древній дід («Волхв!» — подумала Арата), котрого вона вдарила п’ятою у груди, й ще якась жінка, що миттєво присіла, затулила руками лице і заверещала, лише побачивши перед собою закривавлене брудне страхіття.

Раптом дружина Богомола виявила, що за нею ніхто не женеться.

«Дивно!» — сказала собі жінка.

Вона зайняла зручну позицію за земляним валом, котрий насипали біля хутірської брами, і приготувалась до бою. Сторожова ватра, що горіла на тому насипі, непевно освітлювала хутірський тік. З правого боку від себе Арата побачила капище з окатими бовванами, помальованими у червоне і синє.

На протилежному боці току з’явились троє хуторян. Вони, тягнули зв’язану білявку, приставивши ножа їй до горла. Та пручалась і верещала. Арата подумки посміхнулась своїй перемозі. Мовою полян, яку вона знала найкраще зі всіх слов’янських говірок, дружина Богомола пообіцяла, що залишить хутір відразу, як отримає бранку.

Серед вцілілих болотних мешканців також знайшовся знавець полянської. Він прокричав:

— Ми не віримо!

— Тоді я усіх вас уб’ю, — пообіцяла Арата. — Винищу до ноги. А потім спалю увесь цей смітник.

— А ми вб'ємо цю дівку.

— Не встигнете цим втішитись.

Хуторяни зачали радитись. До них приєднався той древній дід, якого вона прийняла за волхва. Він щось енергійно доводив чоловікам, махав руками і плювався. Арата здивувалась. Зазвичай після її ударів вороги не проявляли подібної жвавості.

«Дійсно небезпечний чаклун», — вирішила вона.

— Хто ти, жінко? — прокричав до неї тлумач.

— Янгол смерті.

— Ти служиш Богомолові?

— Я меч і нагай Триликої, Великої Матері світу.

— Навіщо тобі ця хорватка?

— А вам?

— Ми віддамо її жупанові як виру.

— Шукайте собі іншу для вири. На хорватку поклала око моя хазяйка. Я маю принести її в жертву богині.

— Відступись, жінко. Ми вже послали по допомогу.

— Коли вона сюди прийде, то знайде лише мертве.

— Тобі не вийти з нашого краю.

— Зі мною сила Триликої.

— Наші боги також могутні.

— Я не боюсь ані смерті, ані ваших богів. Я боюсь лише гніву богині. І вам раджу боятись.

Хуторяни знову засперечались. Було чути й жіночі голоси. Верескливий голос чаклуна потопав у несхвальному гомоні. Нарешті товмач прокричав:

— А якщо ти нас обдуриш, жінко?

— Про що мова? — Арата зауважила, що брама замкнута важким брусом.

— Може, ти мислиш так: ми віддамо тобі хорватку, а ти нас потім вб’єш.

— Ви не потрібні богині. Триликій знадобилась хорватка.

«Брус можна буде підважити, — тим часом міркувала Арата. — А на одвірку засувів не видно. Можна спробувати вийти у браму. Перелазити через тин небезпечно, навіть за капищем, де лучникам заважатимуть боввани».

— Присягни, жінко.

— Трімурш-рта гя’а-шабдай тарі-Бау! Присягаю трьома ликами Великої богині та іменем її Бау, — голосно мовила войовниця, виглянула за насип і сотворила мудру,