Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

перед ним. Здавалось, простягни руку і доторкнешся. А чому воно було так, він і сам не знав. Патрік присунув стільця ближче до плити і вмить спорожнив бляшанки з беконом і бобами, потім приємно відригнув, перехрестив рота, що його ледве не роздирало позіхання, і тупо ухняпився в блакитно-рожеві язики полум'я. Воно пробивалося крізь щілини у курняку, що спікся, сплавився і нагадував вулканічну лаву. В дитинстві він годинами міг дивитися на вогонь. Це розважало його, відволікало від тривожних думок. Зараз думки плутались, відпливали кудись і довго не поверталися. Патрік схилився на край столу і провалився в сон.
Розділ сьомий
ЩОДЕННИК ГРЕГЕРІСА АЛЬВІНГА

Спав без сновидінь. Втома неначе стругом зрізала їх, і тому сон видавався миттєвим. Розбудив голос матері: «Патріку, вставай! Випий кави, потім знову спатимеш. Я приготувала тобі солоний сир з кмином. Поглянь!..» Він відчув ніжний запах шотландського сиру, розплющив очі і довго не міг зрозуміти, де він. Пахло сирістю і теплом казарми, яку давно не провітрювали.

Натоплене, відігріте приміщення віддавало законсервовані морозом пахощі. Підвівся, протер кулаком очі і все згадав.

За вікном прокидалося сонце. Його перші несміливі промені вже торкались рожевим серпанком схилів фіолетових гір, спускались все нижче, ковзали на спинах снігових наметів, а в небі що висіла мінлива, різнокольорова шаль північного сяйва. Пастельна ніжність її тонів уже не могла «обманути Патріка. Він знав, що за цією ніжністю ховається жорстокий норов Півночі.

Потягнувся зі сну, стрепенувся, покочегарив у плиті, засипав вугілля і, знайшовши велику емальовану миску, зібрався вийти з дому, щоб набрати в неї снігу. Рана в плечі боліла ніби менше, навкруг неї нестерпно свербіло, нагадуючи про те, що давно пора зробити перев'язку. До того ж треба було умитися і запастися водою для пиття. Однак миски для таких потреб було мало і він вирішив захопити з собою що й кухоль, що стояв на підвіконні. Підійшов, аби взяти його, і визирнув у вікно: біля порогу, згорнувшись бубликом, солодко спав вчорашній переслідувач і союзник, що врятував його від вірної смерті, рудий з підпалинами пес. З вигляду непоказний і зовсім не такий страшний, яким видався йому вчора. Взагалі-то до собак Патрік ставився байдуже, але згадка про нічний поєдинок рудого з ведмедем і ця зворушлива поза біля порога житла, готовність захищати людину і далі, разом з нею боротися за життя, розбудили в душі почуття вдячності до здичавілого в самотності звірюки. Розібравши барикаду під дверима, порозкривавши замки і засуви, вийшов на ґанок. Пес, почувши кроки, одійшов за будинок, проте не тікав, а позирав на Патріка з за рогу ясними, миролюбивими очима. Вдаючи, що не помічає його, Патрік зачерпнув мискою гребінь ближнього намету. Сипучий, промерзлий сніг закружляв на вітрі і, зачепивши колючим хвостом обличчя, розтанув, неначе привид. Поки Патрік розтирав захололі щоки і засипані снігом очі, пес підійшов ближче. Вираз його очей був такий, ніби він хотів сказати щось важливе, але не знаходив слів. Патрік не розумів його стурбованості. Згадалась жахлива сцена біля «бофорта», коли люті собаки накинулись на тіло бідолашного Вена і рука сама собою потяглась до парабелума. Але зараз пес не тікав, не ховався, навпаки, ліг на живіт і заскавучав, ніби вибачаючись. Потім він поповз до людини. В його винуватих очах було стільки довір'я, що Патрік розгубився. Дружелюбні наміри не викликали сумніву, проте одразу довіритись псові побоявся, однак і стріляти в повзучого з повинною рука не піднялась. Сховав пістолет і пішов у сіни за лопатою. Треба було вирубати з твердого, злежаного снігу кілька брусків. Шукав лопату, а сам непомітно, крізь щілину у дверях, подивлявся за псом, котрий тим часом, уже зовсім не страхаючись людини, підбіг до порога і, певно, думаючи, що з ним грають у піжмурки, весело і дзвінко гавкнув. Патрік посміхнувся і пішов рубати сніг. Коли вийшов з дверей і взявся до роботи, пес, уже зовсім подружньому зазираючи йому в очі, вертівся, підскакував, гавкав і взагалі поводив себе, як старий знайомий. Поведінку Патріка він, певне, сприйняв, як мовчазну згоду об'єднати зусилля, і щастя його не знало меж. В розумних очах ясніла вдячність.

— Ну, гаразд, гаразд, — сказав Патрік. — Забудемо, що було, і давай триматись разом. Як тебе звати? Мовчиш, дурню… Онімів від щастя. Скажу щиро, я теж радий тобі. Ти хоч і німий, та, видно, боєць не промах. Назвемо тебе Шпіц! Не заперечуєш? На честь цих островів… Ну, що тепер нам робити? Будемо дружити, коли вже доля звела нас. Ходім у хату, погрієшся. Чого зупинився? Не бійся, іди, Шпіц, там тепло… Я натопив… — На порозі Патрік озирнувся — пес топтався на заваленій снігом терасі. — Ну, чого ж ти, Шпіц? Заходь. Гостем будеш. Давай, друже, я зла не тримаю…

Пес винувато мів хвостом сніг, якось смішно попискуючи, бочком посувався до порога, проте увійти не наважувався. Це дуже було схоже на кокетування. Патрік розсміявся. Сміх подіяв, ніби довгожданий пароль, без якого ці двоє ніяк не могли довіритись одне одному. Шпіц прошмигнув під ногами у Патріка і першим влетів до кімнати. Озирнувся і чкурнув на кухню.

Так почалася їхня дружба, за яку пес платив багатьма добрими ділами. Робив він їх добросовісно і невтомно. Поки його новий хазяїн умивався і перев'язував поранене плече, він сидів біля дверей і не зводив з нього допитливих очей. Та лише Патрік зодягнувся і присів до столу, як пес занервував, заскавулів, заскімлив, усім своїм виглядом показуючи, що кличе його за собою, запрошує до діла. Патрік ще не навчився розуміти його мови, а тому не поспішав. Закусив консервованими бобами з м'ясом, залишком трапези поділився зі Шпіцем, напився і тільки після цього почав спроквола одягатися. Пес застрибав від радості, потім став на задні лапи, намагаючись передніми відкрити двері в сіни. Однак його радість була передчасною. Хазяїну коштувало чимало зусиль натягнути рукав на поранену руку. Куртка була розрізана біля плеча. Забинтована рука погано слухалася, вона чомусь весь час потрапляла саме в цю дірку і ніяк не бажала пролазити у рукав. З лихою бідою все-таки одягся. Білі