Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Більше ні про що не питав. Хай не тривожиться. А про його особу дізнаємось. Сідаючи в «уазик», помітив між стовпцями хвіртки непривабливу постать Халазія.
28.
Махова я застав у кабінеті, за столом, досі заваленим паперами й папками. Вигляд у слідчого не з кращих. По собі знав, як втомливо вивчати старі справи, скільки потребували вони уваги й напруження, щоб чогось не пропустити, як перший-ліпший факт аналізувався, співставлявся з теперішніми подіями, й одразу робилися висновки, припущення і занотовувались для пам'яті на окремому аркуші.
Мені не терпілося розповісти Глібові про відвідини Кодоли і Халазія, чимшвидше прочитати записи Віри, помізкувати вкупі над підозрілою поведінкою колгоспного сторожа. Час на те був — трохи більше години до наради в Ольхового. Отож з порога я сказав Махову:
— Розчленований труп — дочка Кодоли, Віра. Це вже точно, Родіоновичу. А Халазій…
— Зачекай, Арсене, я ось закінчу… — перебив мене слідчий.
Я сів і взявся за щоденник Віри.
«12 липня 1942 року. Спухлою, мов колода, я лежу хвора на печі. Що тільки не робила, щоб. не забрали у німецьку неволю! Шпилькою руки поколола й прикладала до ран отруйне зілля, аби чиряки і нариви викликати на тілі. Все робила, нелюдський терпіла біль, щоб тільки не потрапити у німецьку неволю. А коли зілля не допомогло, два тижні нічого не їла і так схудла, що люди не впізнавали, ані встати, ні ходити не могла.
18 липня 1942 року. До села прибув німецький каральний загін. Жодної хати не поминули поліцаї, наче гицелі, гасали по селі, ловили людей, кидали в льох, а щоб не втікали невільники, 50 поліцаїв поставили на варті. Я насилу додибала до ставка, сховалася у воді за вербовим корчем.
Люта вівчарка знайшла. Витягли мене і напівроздягнуту, босу, в одній сорочці кинули в льох. Того дня німецькі головорізи і поліцаї зловили 30 чоловік, а в полудень посадили нас на підводи, не дали попрощатися з рідними і повезли до міста. Разом зі мною їхали мої подруги Марцеліна Бахнівська, Стася і Франя Черняхівські.
Привезли нас на станцію, кинули у вагон, в якому перевозять худобу. Понад 70 чоловік напхали у нього, на брудну підлогу з гноєм. Під охороною поліцаїв повезли нас на Львів, а звідтіля на Перемишль. П'ять днів були ми в дорозі. Тільки через грати подавали нам їсти: ранком — просяну баланду, а ввечері — півсклянки брудної рідини.
24 липня 1942 року. Приїхали в Перемишль. Відчинили вагон і погнали нас на комісію. За 5 днів уперше дихали свіжим повітрям, зомлівали і падали. На вигоні за містом кинули нас в обору, обтягнуту п'ятьма рядами колючого дроту.
Осттабір № 27. В цей табір смерті зігнали понад 12 тисяч радянських людей. Тут вони проходять «карантин». 6 днів невільники не отримують ні харчів, ні води. Таке правило душогубів.
Правду скажу: їсти не хотілося, а води, здавалось, випила б ціле відро. Через 5 днів повели нас на медкомісію, Зовсім роздягнули і поодинці підводили до столика, за яким сиділи лікарі. На руках у мене ще були незагоєні рани. Велику надію я покладала на них — звільнять за хворістю. Підійшов до мене старшин лікар, обдивився рани і несамовито загорлав:
— Карош паненка! В Герману видужаєш!
Начепили мені на правий бік грудей номер невільника «ОСТ 12885». Цього ж дня видали нам по склянці кави, засолодженої буряковою юшкою, посадили у вагон. І проліг наш путь на Берлін.
1 вересня 1942 року. Військовий завод. Робочий день — 12 годин. Тут працює 8 тисяч невільників з Франції, Чехословаччини, Болгарії, Югославії, жінки і діти. Живемо ми в оборі просто неба, годують нас гірше, ніж собак. Від тяжкої праці й життя почалося сьогодні у мене кровохаркання. Згадала, що в цей день колись ішли ми в рідну школу після літніх канікул.
10 жовтня 1942 року. Я познайомилась із французьким робітником Бернардом Ренне. Хороша людина. Теж ненавидить фашистів. Хоч нашої мови не знає, але ми порозумілися. Працюємо поруч. Я помітила, що іноді він начиняє снаряди не порохом, а чимось іншим і вкладає туди якісь папірці. Зрозуміла, що робив француз: фальшиві снаряди. А папірці — привіти нашим бійцям. Я теж так чинила, коли не було наглядачів, а на папірці писала: «Чим можу, тим і допомагаю».
15 грудня 1942 року. Від важкої роботи й злиденного життя зовсім знесилилась. Хочеться вмерти, а смерть не приходить. Вирішила накласти на себе руки. Якось повели нас у лазню. Я взяла з собою ножиці й намагалася перерізати вени. Заллялася кров'ю. Непритомною витягли мене дівчата і принесли в барак. Потім повезли в лікарню, оглянули лікарі, перев'язали і відправили на завод. На другий день я впала на роботі, знепритомнівши. Прибіг майстер, лаявся, а потім причепив мене до підйомного крана і виволік на вантажний двір. Що було далі — не знаю.
Прийшла до пам'яті у табірному шпиталі. Три тижні лікували, а харчі були гірші, ніж на заводі. А поруч із шпиталем на хазяйській садибі бурякова плантація. Виснажені голодом, крадькома вночі ми різали колючий дріт, пробиралися туди і рвали гичку, буряки. Здавалося, що нічого смачнішого в житті не їла. Дізналися про це хазяї, наслали гестапівців. Переламали кийком мені праву руку, побили, розстріляли 28 жінок, заставили нас викопати яму, позносити їх і засипати…»
— Арсене, ти що?.. — Гліб нахилився до мене через стіл і поторкав за плече.
— Га? — Я звів голову — зустрівся із стурбованим поглядом слідчого і отямився від важкої задуми. — Яка доля, Глібе, скільки мук і страждань! І як вона зуміла робити записи?
— Ти про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.