Читати книгу - "Коштовний камінь, Андрій Гуляшки"

— Ви забуваєте, товаришу Власев, що ми зайняли бібліотеку, перетворивши її в склад. Забуваєте, що ключ від залу лежить у вас в кишені, — усміхнувся Папазов. — Адже вони роблять нам послугу — забезпечують хлібом і продуктами.

— Ми ж за це платимо, — сказав Вилю Власев.

Павел Папазов аж здригнувся, але оволодів собою.

— Вибачте, — сказав він, — коли я слухаю такі слова, то, їй-богу, червонію від сорому, наче дівчина. Товариські послуги не оцінюються грішми. Ці чудові люди сумлінно працювали, вчасно виконали зобов'язання перед державою — чому не приділити їм невеличку увагу, на яку вони тисячу разів заслужили?

— Що ви конкретно хочете від мене? — нетерпляче запитав Вилю Власев.

— Дуже мало. Давайте підемо до них. Якщо ви проти, я піду сам. Я обіцяв, що прочитаю доповідь, і ви, мені здається, це знаєте.

— А хто виконуватиме наш план?

— В роботі ми попереду. Будьте спокійні.

Керівник бригади поплескав мула по шиї, вийняв блокнот і довго розглядав сторінку, на якій зверху було написано червоним олівцем: «Група А».

— Ви, товаришу Папазов, виконали тільки на 1 процент більше, ніж інші, — сказав він. — Дуже шкодую. За один процент я не можу дозволити вам ніякої відпустки.

Павел Папазов почервонів, потім зблід. Очі його потемнішали, він зробив крок вперед, але Ігнат Арсов схопив його за руку.

— Прошу тебе, — прошепотів він, — цю доповідь зроблю я. Чи не все одно, хто її буде читати? Важливий результат, а хто доповідач — не має значення. Я сам — ніщо, але мені здається, що провести бесіду можу. Дозвольте мені, — звернувся він до Вилю Власева, — у мене 15 процентів виконано понад графік.

Вилю Власев переглянув його маршрут і кивнув:

— Точно, п'ятнадцять, ви ніколи не помиляєтесь у процентах. Ви маєте законне право на відпочинок на два дні. йдіть!

Він заховав блокнот, охопив мула за шию і через силу виліз на нього.

— Якби не ці п'ятнадцять процентів, я б ні в якому разі не дав вам відпустку, — сказав він.

— А ви не підете? — запитав його Ігнат Арсов.

— Тільки цього мені й невистачало. Можна подумати, що я вже все зробив. — Він вдарив мула, навіть не махнувши рукою на прощання.

Вечоріло. Сонце ще не заховалось за Странджанські гори, а на ліс вже спускалась синювата ніч. Внизу, біля прогнилих пнів, порослих кущами, темніла густа тінь присмерків, а вгорі, крізь просвіти в зеленому склепінні розкішних крон, поблискували то сині, то фіолетово-рожеві клаптики чистого літнього неба.

Мул, нагнувши голову, шукав дорогу в чагарниках, а Вилю Власев дрімав на його спині і, гойдаючи ногами, думав про речі, які нічого спільного не мали з геохімією, з бригадою, з відкритими покладами мідної руди…

Біля входу в його палатку сиділи два чоловіки. Вони грали в шашки, а поверх їх голів з цікавістю заглядав суворий сторож села Цвят. Один із незнайомців був одягнений у картату спортивну сорочку, що наполовину вилізла з штанів, і взутий у важкі туристські черевики, шия в нього була обмотана вицвілим червоним шарфом, з-під якого виднілось бронзово-смугляве тіло. Другий був у синьому картузі і бархатній куртці з накинутим на плечі потертим прогумованим плащем.

Бай Стаменко по-військовому виструнчився, козирнув і, кинувши погляд на гостей, поспішно доповів:

— Ці двоє, товаришу начальник, питаються про роботу. Я наказав їм почекати на тебе, щоб ти сам розібрався. Вони мають посвідчення, а також лист від районного комітету.

«Дуже вони мені потрібні! — подумав Вилю Власев. — Замість смачної вечері — неприємні розмови. Оце пощастило!»

Він запросив гостей у палатку і вирішив не возитися з ними. Хоч вони принесли лист з районного комітету, та що з того?

— Даремно ви били ноги, — почав він, скидаючи піджак. — Зовсім даремно. Це геологічна бригада, і в чорноробах ми потреби не маємо.

Той, що в бархатній куртці, оглянув палатку і, не поспішаючи, впевненими рухами, наче був у власному домі, спустив завісу входу. Другий зняв скло з лампи, чиркнув сірником і запалив гніт.

— Я не просив вас хазяйнувати! — насупився Вилю Власев.

Той усміхнувся. Він був старший за свого товариша, вилицюватий, з трохи горбатим носом, гострою борідкою, що стирчала вперед, схожа на місяць-молодик. Він посміхався, а очі дивились пильно. Вилю Власеву здалось, що вони оливково-зеленуватого кольору.

— Не гнівайтесь, — сказав гість. — Ми не великі пани, звикли самі себе обслуговувати.

Молодший заправив сорочку, глянув у дзеркало, що висіло на стовпі посеред палатки, і почав старанно зачісувати розкуйовджене волосся.

— Товаришу Власев, — сказав старший, — ми дуже просимо вас не гніватись на наш несподіваний візит. Це наш службовий обов'язок.

Він вийняв з кишені посвідчення і подав його начальнику.

Вилю Власев надів окуляри, підійшов до лампи, прочитав написане, потім довго і старанно розглядав печатки, підписи, ніби якийсь ієрогліфічний лист.

— Тут прикордонний район, — вів далі старший. — Це зобов'язує нас бути особливо пильними. Будьте ласкаві, дайте список ваших людей.

— Треба було сказати, щоб приготували кофе, — проковтнув слину Вилю Власев, повертаючи документи.

— Не турбуйтесь, — сказав молодший. — Ми побажаємо вам доброї ночі раніше, ніж закипить кофе.

— Хіба ви не заночуєте тут?

— Виходить, що так, — сказав молодший.

— Куди ж ви дінетесь серед ночі в лісі? — здивувався Вилю Власев. — Ви і носа свого не побачите в такій темряві! Небезпечно. Можна заблудитись.

— А ви б не пішли вночі, якби це було потрібно?

У Вилю Власева аж