Читати книгу - "Коштовний камінь, Андрій Гуляшки"

— Не пішов би, — відповів він.

— Ведмедів боїтеся, — засміявся молодший. — Не бійтесь! Уночі в цих краях блукають тільки шакали.

Поки вони вели розмову, старший переглянув список, потім запалив цигарку і запитав:

— Ваші працівники, наскільки я зрозумів, зараз на об'єктах, позначених буквами А, Б, В та X? Так?

— На об'єктах, — кивнув Вилю Власев.

— Не поспішайте, — сказав старший лагідно. — І всі вони зараз на об'єктах?

— Майже.

— Значить, є люди, які в цей час не на позначених пунктах? Якщо вам не важко, я попросив би вас пригадати, кого саме немає. Зачитати список?

— Нема потреби, їх двоє-троє. Зовсім незначна кількість. Один процент.

— Двоє-троє, — повторив старший.

— Делчо Єнев, — почав Вилю Власев. — Він тут. Чуєте — грає на окарині1. Потім Андрій Андрєєв… От про нього не можу сказати нічого певного. Він завчасно закінчив дослідження району X, і я вирішив дати йому відпустку на кілька днів. Дуже здібна людина, але над міру запальна і тому іноді робить дурниці.

— Наприклад?

— Наприклад, уявив собі, що тут десь є сліди берила, і я певний, що він знову подався в ті місця. А втім, ви знаєте, що таке берил?

— Гадаю, що його не їдять з молоком, — засміявся молодший.

Той, що в куртці, стрельнув очима в його бік, і молодший випалив одним духом:

— Мінерал, з якого добувається метал берилій, вдвоє легший від алюмінію.

— Вірно, — сказав Вилю Власев. — Стратегічний мінерал. Приємно, що ви розумієтесь у мінералогії.

— Ви сказали, що той Андрій Андрєєв, — перервав його старший, — знову кудись подався. Чому «знову»?

— Минулої осені він був у цих краях. Гадаю, що якраз тоді він і натрапив десь на сліди, тобто на уявні сліди берила.

Старший, помовчавши якийсь час, запитав:

1 Глиняний або металічний духовий інструмент у формі довгастого яєчка, по звуку подібний до флейти.

— А хто третій?

— Ігнат Арсов, з групи парторга. Минулої осені* він знайшов у цих місцях багаті поклади міді. Я дозволив йому зробити доповідь у селі Цвят, бо його група на п'ятнадцять процентів перевиконала план. Думаю, що він уже в селі.

Старший замовк.

— А скільки кілометрів звідси до того місця, де, як гадає цей Андрєєв, є берил?

— Бачите, цього я не можу вам точно сказати. Де ці фантастичні місця, я й сам не знаю. Можливо, і, він не знає. Та, певно, блукає в південно-західному напрямку, кілометрів за 15–20 звідси.

Старший, поклавши документи на стіл, підвівся.

— Дуже дякуємо за повідомлення, — сказав він. — Це службове завдання. Де б не були, ми розпитуємо приблизно про одне і те ж. Зрозуміло, бажано, щоб ніхто не знав про нашу розмову.

Він підняв завісу й вийшов надвір.

— Яка темрява, — тихо промовив молодий, нахилившись до вуха Вилю Власева. — Страшно?

— Страшнувато, — сказав Вилю Власев.

Вони взяли рюкзаки, люб'язно попрощались з начальником бригади і зразу ж зникли в непроглядній темряві ночі.

Хто такий «невидимий»? Чи встиг Андрій добратись до тієї таємничої жили, що непоборно притягала його своїм дивним ізумрудно-зеленим кольором?

Ви скоро довідаєтесь про все, але я не думаю, що це найважливіше в моїй розповіді.

Як вам відомо, сам я людина черства, розсудлива, а розсудливі люди люблять послідовність.

Отож заради послідовності я — хоч на короткий час — поверну вас до тих дорогих образів ранньої молодості, які завжди зігріватимуть мені душу найтеплішим світлом. Якби я був схильний до лірики, то без упину розповідав би вам про них. А ви бачите, я виводжу їх на сцену лише за кілька хвилин перед самим фіналом, тобто за кілька хвилин перед тим, як режисер махне рукою і скаже: завіса — кінець вистави.

Ви, мабуть, догадуєтесь, що мова йтиме про Теменужку та Радана.

Бай Дімо продав кізочок Теменужки — він був дуже свідомою людиною і розумів, що не може запобігти тій шкоді, яку завдають ці легковажні тварини, проводячи цілі дні у млині. Продавши кіз, він відправив засмучену дочку до сестри в село Цвят.

І от якось вранці Радан свиснув мені через тин, що відділяв наш двір від двору бая Дімо. Звичайно, краще він би не свистів, бо свист, як не кажіть, є ознакою певної легковажності. Тим більше, що можна було легко перескочити через дядькову комору й гукнути: «Гей, Анастасе, ти встав?» А я відповів би йому: «Встав, прошу!» Але Радан, залюблений у романтиці, легковажно свиснув через тин.

Я не розсердився на нього, а, витягши губи, свиснув теж і висунув голову з вікна. Розумніше було б не висуватись і не показувати нерозчесану голову, бо мене могла б побачити Теменужка, проте я все-таки висунувся і гукнув:

— Я тут! Що нового?

— Є одне діло, — сказав Радан: — Бай Дімо посилає дочку в село Цвят. Хочеш, проведемо її?

Сонце ще тільки почало ховатись за старий горіх, а мені раптом здалося, наче вже вечір. Що я кажу? Мені здалось, ніби наді мною, над цілим світом опускається темна похмура ніч. Я читав у ті дні астрономію і порівнював дівчину з небесним світилом. Правда, це світило не зігрівало мене, але сяяло поруч зі мною, і я радів цьому.

— Ти ще дрімаєш? — шпигонув мене Радан і голосно зареготав.