Читати книгу - "Останній рейс, Владлен Олексійович Суслов"

Але ж надто вже нарочито все виглядає: і передбачливо видертий клаптик з адресою, і підпиляна пластинка на чемодані, і надзвичайна обізнаність автора анонімки, особливо те, що він сам бачив у Збаращенка вогнестрільну зброю. Все це мимоволі створювало враження, що анонімник передбачив кожну дрібницю, щоб примусити повірити його листові.

Це схоже було на принаду.

Повернувся з роботи Збаращенко. Він був звичайнісінький, нічим не примітний парубок. Зірвав з голови сірого кашкета, неохоче привітався. По всьому було видно, що присутність сторонніх збентежила його. На обличчі заграли жовна.

… Вп'явшись пальцями в коліна, Збаращенко коротко, хрипким від хвилювання голосом відповідав на питання. Раптом погляд його зупинився на чемодані, навмисне поставленому Луговим на видному місці. Андрій Остапович насторожився. Ні, в очах юнака не промайнуло нічого, крім звичайної цікавості. Луговий твердо вирішив, що Збаращенко бачить чемодан вперше.

— Товаришу начальник, — не витримав Збаращенко, — скажіть, коли можна, що трапилось? В чому ви мене запідозрили?

Луговий на секунду завагався. Але наступної миті він простягнув Збаращенку листа.

Анонімка вразила хлопця. На його обличчі здивування змінилося обуренням, потім гнівом, а під кінець наступила депресія. Він схилив голову на груди.

— Ну що ж, арештовуйте… — глухо мовив. — Ви ж того й приїхали…

Андрій Остапович тепер остаточно пересвідчився, що на Збаращенка зведено наклеп. Справжні злочинці, рятуючи свою шкуру, хочуть поставити його під удар.

— Ми приїхали розібратись, — почав Луговий, але Збаращенко перебив його.

— За що? Кому я погане зробив? Звичайно, ви мені не вірите…

В очах юнака виблискували сльози.

— Чому ви так думаєте?

— Я сидів за крадіжку… Довести, що тут… — він знову взяв листа, — тут неправда… я не можу…

Мати Збаращенка тихенько схлипнула і, кусаючи губи, щохвилини витирала хусточкою сльози, які рясно збігали по її зморщеному обличчю. В Андрія Остаповича защеміло в грудях, йому до болю стало шкода і цю жінку, що зазнала багато горя, і самого Збаращенка, який, по всьому було видно, покінчив із злочинним середовищем.

— Так, я знаю, вас судили. Але бачу й те, що ви стали на вірний шлях. Костю, я вам вірю. Цей лист наклепницький.

— Спасибі… спасибі вам, — заливаючись слізьми, дякувала Ганна Максимівна. — Камінь у мене з душі скинули…

Андрій Остапович устав, пройшовся по кімнаті.

— Як гадаєш, Костю, хто міг написати цей бруд?

— Уявлення не маю, — зітнув він плечима. — Зіпсували ви мені свято, товаришу начальник…

— Сьогодні у нас 23 липня… Щось не пригадую ніякого свята.

— Ось погляньте. — Збаращенко вийняв з кишені комбінезона акуратно складену газету — заводську багатотиражку. На другій сторінці червоним олівцем була окреслена замітка: «Працюйте так, як Костянтин Збаращенко!» Тут же був і його портрет.

Мало-помалу Збаращенко розговорився. І виявилось, що він веселий, балакучий парубок. Кость поділився своєю таємною мрією: в цьому році вступити на вечірній відділ машинобудівного технікуму.

Андрій Остапович залишив квартиру Збаращенків у хорошому настрої. Він завжди відчував душевне піднесення, коли переконувався в чесності людей, в їхній порядності, хоча для цього часом доводилося крок за кроком розплутувати складний клубок наговорів, випадковостей, протиріч з однією тільки метою — зняти ганьбу з доброго імені людини.

— Андрію Остаповичу, а ми не поспішили з висновками щодо Збаращенка? — висловив сумнів Якименко. — Мені здається, треба було поговорити з сусідами, побувати на заводі.

— Їхати на завод не треба. Зайва цікавість до особи Збаращенка може, чого доброго, пошкодити йому. А найкращою характеристикою є стаття про нього в заводській багатотиражці.

— Таж і справді. Це ж чудова характеристика.

— Анонімка допомогла нам, хоча злочинці поставили собі за мету збити нас з вірного шляху, відвести в інший бік. Коли б чесна радянська людина справді була очевидцем збройного нападу на магазин, то відразу б повідомила, а не очікувала б кілька днів. Мені тепер цілком ясно, що ми втрапили на слід. Злочинці окопалися на фабриці «Спартак».

Побачивши на обличчі Якименка здивування, Андрій Остапович пояснив: лист надійшов одразу ж після початку ревізії. Шахраї сполошилися і, боячися викриття, так поспішали, що послали свій наклеп не поштою, а підкинули. Адже кожний день таїть для них багато неприємностей. А от з сусідами, мабуть, треба порозмовляти. І сьогодні ж.

— Коли ви так переконані, то навіщо розпитувати про Збаращенка у сусідів?

— З тактичних міркувань. Хай злочинці думають, що ми повірили їм і серйозно цікавимося Збаращенком. Один із злочинців, безумовно, живе на Загорській. Не випадково саме сюди привозили матерію. І ще мені спало на думку ось що. Подивіться: восьмий номер зовсім в іншому кварталі, звідси добрих триста метрів. Навіть коли припустити, що злочинці надзвичайно обережні, на всяк випадок взяли й проїхали будинок № 17… Але й тюк вони тягли в протилежний бік! То як, Іване Івановичу, тепер ви переконались, що це справа не рук Збаращенка?

— Переконався, товаришу підполковник.

— А якщо так, то провадьте далі перевірку мешканців в районі події. Ви які будинки перевірили?

— Восьмий, шостий і десятий.

— Видно, цього не досить… Залишайтесь тут, Іване Івановичу.

— А як же чемодан?

— Я сам здам його на експертизу.

Кілька днів поспіль Альоша й Вітя не могли застати Діму Вакуленка вдома. І от, нарешті, сьогодні їм пощастило. Діма сидів у дворі на лавочці і з якимсь хлопчиськом в окулярах грав у шахи.

Вітя відкликав Діму вбік і, наче досвідчений дипломат, заходився, обережно підбираючи слова, випитувати, чи є