Читати книгу - "Ковток повітря"

Це був пустельний закуток узбережжя, де рідко щастило когось зустріти — хіба що кількох селян, які й гадки не мали, що десь іде війна. За чверть милі, за пагорбом, бушувало море, розбиваючись велетенськими хвилями об пісок. Дев’ять місяців поспіль тут дощило, а решта три місяці дув поривчастий вітер з Атлантики, наскрізь пронизуючи безмежні простори. Тільки я і Ліджберд, дві армійських халупи (одну з них, двокімнатну, займав я) і одинадцять бляшанок з яловичиною. Зі старого неможливо було витягти бодай слово — єдине, що мені вдалося довідатися, це те, що до війни він був садівником і торгував рослинами. Він дуже швидко повернувся до своєї звичної праці. Ще до мого приїзду сюди перекопав землю довкола одного з наших помешкань і посадив там картоплю, а восени взявся за другу ділянку — зрештою, з’явилися грядки площею з півакра; на початку 1918-го він завів курей і влітку мав уже ціле стадо, а наприкінці року десь розжився поросям. Не думаю, що він бодай колись замислювався над тим, що ми тут робимо, для чого взагалі вирішили створити той Оборонний корпус західного узбережжя і чи його зрештою сформували. Зовсім не здивуюся, якщо Ліджберд і досі там — відгодовує своїх курей і порося. Сподіваюся, так воно і є. Щасти старому!

А я знайшов собі заняття, про яке і мріяти не міг під час служби, — читання. Це для мене стало чимось на кшталт повноцінної роботи.

Офіцери, які базувалися тут до мене, лишили кілька книжок — переважно дешевенькі видання, які, однак, були в ті часи популярними, — авторства Йєна Хея, Саппера, Крейга Кеннеді та інших. Та був серед тих офіцерів якийсь один, що знався на добрій літературі. Сам я тоді ще нічого у цьому не тямив (з власного бажання читав тільки детективи і якось одного разу сороміцьку книжку). Та і зараз не можу претендувати на звання великого літературознавця, але якби мене спитали тоді, що можна віднести до пристойного читва, я б назвав «Ти подарував мені жінку» або (в пам’ять про вікарія) «Сезам і Лілії». У будь-якому разі пристойними вважалися книжки, яких ніхто ніколи не читав. Та так уже склалося, що доля закинула мене туди, де не доводилося робити нічого іншого, окрім як гортати сторінки. За вікном періщив дощ, об берег розбивалися хвилі, а переді мною на саморобній поличці, яку хтось прибив до стіни у моєму теперішньому помешканні, стояв цілий ряд книжок. Читав я всі підряд — від першої сторінки до останньої, замислюючись над вибором книжки не більше за порося, що копирсається у бруді в пошуках їжі.

І от серед цієї купи книжок знайшлося три, що вирізнялися серед інших. Ні, тільки не подумайте, що там припадав пилом томик Пруста чи Джеймса. Навіть якби вони там і були, навряд чи я взявся б їх читати. Книжки, про які йдеться, не можна віднести до складної літератури. Знаєте, як воно іноді буває: раптом тобі до рук потрапляє читво, яке так резонує з твоїм внутрішнім станом, що в якийсь момент тобі починає здаватися, ніби все це написано спеціально для тебе. Першою такою книжкою була «Історія містера Поллі» Герберта Веллса — копійчане паперове видання, що буквально розсипалося на аркуші. Можете собі уявити, яке враження вона справила на мене — сина власника невеличкої крамнички, який виховувався у традиціях провінції? Другою стала «Лиховісна вулиця» Комптона Маккінзі. Вона здійняла такий ґвалт перед війною, що чутки дійшли навіть до Нижнього Бінфілда. І остання — «Перемога» Конрада, над деякими частинами якої, маю зізнатися, я куняв. Такі книжки змушують мозок працювати. Був ще примірник якогось часопису в синій обкладинці з коротким оповіданням Д. Г. Лоуренса. Не пам’ятаю, як саме він називався. Це була історія про німецького солдата, який скинув старшого сержанта з вершини оборонного укріплення і втік, а згодом того хлопця схопили вдома у його дівчини. Подібні розповіді захоплювали мене — я не міг пояснити собі, чим саме, але хотілося прочитати ще щось у такому ж дусі.

Кілька місяців я відчував жагу до книжок буквально на фізичному рівні. Востаннє я з головою поринав у цей дивовижний світ ще в дитинстві — історії про Діка Донована, пам’ятаєте? Попервах я думав, що єдиний спосіб отримати книжку — купити у крамниці. Сміх та й годі! В таких речах і помічаєш різницю у вихованні. Діти з родин середнього класу (з річним доходом у п’ятсот фунтів), певно, з пелюшок знають про книжкові клуби «Мьюді» і «Таймс». Трохи згодом я дізнався, що книжки можна брати у бібліотеках, став членом «Мьюді» і записався до бібліотеки у Бристолі. Чого я тільки не перечитав протягом наступного року! Веллс, Конрад, Кіплінг, Голсуорсі, Баррі Пейн, Вільям Джекобс, Пет Рідж, Олівер Оніонс, Комптон Макензі, Генрі Сетон-Меррімен, Моріс Берінг, Стівен Маккена, Мей Сінклер, Арнольд Беннет, Ентоні Гоуп, Елінор Глін, О. Генрі, Стівен Лікок, навіть Сайлас Гокінг та Страттон Портер. Цікаво, скільки з цих імен вам знайомі? Про половину з того, що у ті дні вважалося серйозною літературою, зараз ніхто, мабуть, і не згадає. Я ж ковтав книжки, як кит дрібну рибу, просто поглинав їх. Згодом, звичайно, я став дещо обізнанішим — міг відрізнити непотріб від пристойного читва. До кінця дочитав «Синів і коханців» Лоуренса, хоч і не можу сказати, що мені дуже сподобалося; а от «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайльда і «Нові арабські воїни» Стівенсона справили на мене неабияке враження. Та найбільше запам’ятався Веллс. Сподобався «Естер Вотерс» Джорджа Мура. А от романів Гарді я не сприймав — починав і завжди застрягав на середині. Навіть Ібсена намагався читати, та через нього Норвегія завжди буде асоціюватися в мене з дощами.

Їй-богу, дивно. Це мене вразило ще тоді — якихось чотири роки тому я у білому фартуху нарізав сир за прилавком, а вже зараз бачив різницю між Арнольдом Беннетом і Елінор Ґрін. Тож, маю визнати, війна у певному сенсі пішла мені на користь — від неї не лише біди. Той рік, що я провів за книжками, був єдиним справжнім навчанням у моєму житті. Вони добряче змінили моє світовідчуття. Книжки навчили мене ставити все під сумнів, мати власний погляд на речі — навіть не знаю, де б ще я цього навчився,