Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Кулак доламує механізм і виймає пачку документів. Я мовчки поправляю валізу, і через це подушка з ліжка падає. Дивлюся туди...

... а там, у відкриту, на білому простирадлі, лежить мій бузковий вібратор і мої труси з мережива, що я стягнула просто перед початком.

Біля другої подушки всі ці скарби самотності лежать.

Я застигаю, і Кулак слідує за моїм поглядом.

Туди. На ліжко. На якому все це не помітити неможливо.

Бо крім подушки і збитого в грудку простирадла там більше нічого немає.

— Підходить копія? — запитую хрипким голосом.

Крізь землю готова провалитися. Вимітайся вже.

Він дивиться і дивиться туди, теж застигнувши.

Я реально готова силою його виштовхнути з кімнати. Не вийде, але я готова.

— Так. Спасибі, — гортанно відповідає він, але з місця не зрушується.

Нічого собі, які слова знає. Ще жодного разу від нього не чула.

Ногами, що погано згинаються, пересуваюся до виходу, щоб продемонструвати — йому час іти.

Тримаюся за край усе ще відчинених дверей.

Кулаков слідує за мною через деякий час і виходить із номера.

Не дивитися, не дивитися, не дивитися.

Зачиняючи стулку, видихаю і — готова закричати. Не варто було відчиняти двері. Я сама винна, адже відчувала, що це він буде.

Чи є межа цьому приниженню?

Ні, мабуть, межі немає.

Здригаюся від стуку, бо ще стою біля дверей.

Не відчиняти, не відчиняти, не відчиняти.

І як це виглядатиме, якщо проігнорую?

Стукіт дробиться, і тепер Василь на двері кулак обрушує.

У мене між ніг усе ще жарко й мокро. Усе це жахливо. Атласні хвилі сорочки такі настирливі, що найкраще одяг скинути і взагалі голою залишитися.

Як уві сні, відчиняю двері.

Він стоїть там і вовком на мене дивиться. Нелюдимим і болючим поглядом. Я нервово проводжу долонею по стегнах, обтягнутих шовковистою тканиною.

— Що таке? — ледве чутно вимовляю, сама себе майже не розрізняю.

— Я зайду зараз. — Він уривками говорить. — І ти мене впустишь. Впусти мене.

Я не встигаю відповісти. Або вирішити: впускати чи ні. Або просто піти втопитися вже в ставку чи в колодязь скинутися.

Він сам себе в номер запрошує, змушуючи мене відсунутися.

І зачиняє двері за собою на замок.