Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Провівши гоблінів найдобрішим поглядом, я обернувся і неквапливо потопав до місця вчорашнього примусового десантування з автобуса. Руки мої, на той час, самі акуратно вклали меч у піхви і звично пересунули перев'язь на бік. І що дивно, зброя при ходьбі більше не норовила тицьнутися поміж ніг, і навіть відчувалася не як сторонній предмет, а стала наче  частиною мого ж організму, як хвіст. Трохи незвично, але й не заважає… Схоже, окрім оперативної інформації, покійний Влад Твердилич поділився зі мною ще й низкою навичок.

Що ж, інший би сперечався, ліз битися, а я — навпаки, тільки «дякую»… подумаю.

— Владе, стривай… — кинувся мені навздогін староста. — Ти куди?

— Наче на троля подивитися збиралися? — зупинився я, дивуючись. — Чи ти вже передумав?

— Я? — на колишнього легіонера шкода було дивитися. — Я ні, я не передумав. Я думав… Точніше, я подумав… — він заплутався в передмові й перейшов до суті. — Ти не образився?

— Знаєш, дядьку Ярополку, — взяв я його ніжно за пояс, притяг до себе і заглянув у вічі так глибоко, наскільки злості вистачило. Щоб відчув, комбінатор доморощений моє праведне обурення. Потім відпустив, і дбайливо поправив пояс. — За такі підстави морду підсвічниками б'ють. Але я не образився. Більше того, я тебе розумію.

— Правда? — зрадів Титич, про всяк випадок трохи відсунувшись.

— Правда. Ти ж не для себе старався. Про людей дбав... І міркував правильно. Справді, хто знає: чому я з легіону пішов? Десятники, та ще й із «барсів», добровільно службу не залишають. Тим більше, у мої роки. А спитати ти не наважився, побоявся. Раптом, зі мною щось, гірше за соромну хворобу, трапилося? Може, я боягуз? Правильно?

Староста спробував заперечити, але я продовжував поглиблювати свою думку в його свідомість.

— Адже що там, в Одноокій печері, насправді сталося, теж ніхто не бачив. А тут — відкрито битися доведеться. І не аби з ким. Клан Лупооких найкращого свого воїна на поєдинок виставить, сумнівів немає. От ти й подумав: викладеш мені, як на духу, а я візьму і відмовлюся. А то й зовсім втечу із села. А от якщо гобліни мене самі образять, то такого вже жоден легіонер, якщо не хоче все життя від зневаги ховатися, зеленим не спустить.

— Все як є, правда. До єдиного слівця, Владиславе, — покаявся Ярополк. — І неприємно було так думати, і Висілки від данини хотілося позбавити. Жодних сил уже терпіти немає ці побори... Кому тільки потрібна така перемога?

— Не бурчи, старий кнур… — я рішуче припинив упадницькі промови старости. — Чи ти вважаєш — що як би ми програли війну, то селянам би краще жилося?

— Скажеш теж, — хмикнув той. — Якщо зараз так… тоді взагалі б… А ти зла в серці на мене не тримаєш?

— Невже два ветерани через таку дрібницю сваритися стануть, га? — ляснув я його по плечу, а потім, стиснувши дружню долоню в кулак, легенько тицьнув старосту у вухо. Зовсім трохи, наче погладив.

— Але якщо ти, Ярополку Титичу, ще хоч раз дозволиш собі в мені засумніватися і почнеш подібну перевірку... з вивертом, не ображайся. Іти я нікуди не збираюся, але по морді дам. І привселюдно… Незважаючи на вік, інвалідність та інші заслуги. За честь «барса» та гідність десятника. Сподіваюся, ми зрозуміли один одного?

— Зрозуміли… — очі старости засяяли від радості. — Якби ти знав, Владе, як мені на душі легше с…

— Все, ветеране, не жуй шмарклі… Тим паче — здається, притупали?

Ми й справді підійшли до того місця, де за моїми прикидками, я вилетів із третього тисячоліття свого світу і потрапив у…  

«Дев'ять тисяч п'ятсот вісімнадцятий рік від того дня, як ельфи перейнялися початком рахування днів до Кінця Світу, — спрацювала підказка. — Тому, вірніше сказати тисяча вісімсот четвертий від першого сходження на трон імператора Діонісія Першого».

Круто! Тутешній нарід, виявляється, роки як дні до дембелю рахує. У зворотний бік. Але я зараз трохи про інше подумав... Адже що виходить — я тут такий чужий, що чужіше й не буває. Потрапив – невідомо як, і невідомо навіщо? А назад, у свій світ, мене ні крапельки не тягне. Тобто абсолютно немає бажання додому повертатися. Наче все своє колишнє життя, тільки й мріяв про таку нагоду.

«Ось саме — мріяв, — не минуло зауважити друге Я. — А міг би й підготуватися…»

— І де він? — це я до Ярополка, щоб припинити дещо недоречне самокопання та інші рефлексії. — Чогось тихо нині…

— Дивно, — почухав ніс староста. — Зазвичай його вже чути було з дороги. Тож не ельф, щоб у лісі розчинитись. І не гоблін… засідку влаштовувати. Мізків не вистачить ... Давай почекаємо, може з'явиться?

— Сенс тут комарів годувати? — не погодився я з такою пропозицією. — Ходімо, глянемо… Не слухом, то нюхом знайдемо. Мабуть, він собі відхоже місце викопати не перейнявся, як вважаєш? А як почуємо аромати, так і назад.

— Не встигнути мені… — зауважив ніби мимохідь, староста. Зовсім тихо.

Але мені стало так соромно, що навіть щоки почервоніли. Так, правда, кажуть: чужий зуб не болить. Не міг сам збагнути: що каліці і просто так лісом ходити важко, а вже від троля втікати...

— Вибач, Титичу, забув.

— Нічого, — посміхнувся Ярополк. — Це навіть приємно. Значить, Владе, ти в мені рівного собі бачиш, а не каліку убогого.