Читати книгу - "Загублений світ"

— Глянь-но сюди. Ця будівля вся заросла, ніби тут вже сто років ніхто не бував. І поле це заросло. Трава досить висока.

— Так…

— А он там, — мовила вона, вказуючи біля трейлера, — чиста стежка.

Жуючи сандвіч, Арбі підійшов і подивився. Це була правда. Всього в декількох ярдах від їхнього трейлера трава була розтоптана і пожовкла. У багатьох місцях прозирала гола земля. Це була вузька, але виразна стежка, що зліва направо перетинала усю відкриту галявину.

— Тож, — сказала Келлі,— якщо тут нікого не було багато років, звідки взялася ця стежка?

— Це мають бути тварини, — припустив Арбі. Це все, що спало йому на думку. — Звірина стежка.

— Які тварини?

— Не знаю. Якісь, які тут водяться. Олень або щось інше.

— Я не бачу ніяких оленів.

Він знизав плечима.

— Можливо, кози. Знаєш, дикі кози, як на Гаваях.

— Стежка заширока для кіз.

— Може, це було ціле стадо диких кіз.

— Надто широка, — повторила Келлі. Вона знизала плечима і відвернулася від вікна, а тоді підійшла до холодильника. — Цікаво, чи є тут щось на десерт.

Згадка про десерт наштовхнула Арбі на несподівану думку. Він підійшов до відсіку над ліжком, піднявся і понишпорив там.

— Що ти робиш?

— Перевіряю свій рюкзак.

— Навіщо?

— Гадаю, я забув свою зубну щітку.

— То й що?

— Я не зможу почистити зуби.

— Арбі,— закотила очі дівчинка. — Чи не все одно?

— Але я завжди чищу зуби…

— Тримайся, — сказала Келлі.— Поживи трохи нормальним життям.

Арбі зітхнув.

— Може, доктор Торн узяв з собою ще одну. — Він повернувся і сів на диван поруч з Келлі. Вона схрестила руки на грудях і похитала головою.

— Немає десертів?

— Жодного. Навіть замороженого йогурта. От вже ці дорослі, ніколи як слід нічого не спланують.

— Ага.

Арбі позіхнув. У трейлері було тепло. Він почувався сонно. Останні дванадцять годин він лежав скоцюрбленим у вузькому відсіку і тремтів, тож не спав узагалі. Тепер він відчув раптову втому.

Він глянув на Келлі; та теж позіхнула.

— Хочеш, надвір вийдемо? Може, збадьоримося.

— Нам, мабуть, слід тут чекати, — відповів він.

— Я боюся, що як залишуся тут, то засну, — сказала Келлі.

Арбі знизав плечима. Сон швидко його перемагав. Він повернувся до житлової зони і вмостився на матраці поруч із вікном. Келлі зробила те саме.

— Я не спатиму, — сказала вона.

— Чудово, Кел. — Його повіки стали важкими. Він зрозумів, що вже не зможе тримати очі розплющеними.

— Але, — вона знову позіхнула, — я, мабуть, приляжу на хвилинку.

Він побачив, як вона розтягнулася на ліжку навпроти нього, а потім заплющив очі і відразу ж заснув. Йому снилося, що він повертається додому літаком, відчуває м’яке гойдання, чує, як гудуть двигуни. Він спав не надто міцно, і якоїсь миті прокинувся, переконавшись, що трейлер справді розгойдується, а праворуч за вікном чути якийсь звук, схожий на гудіння. Але майже відразу ж він заснув знову, і тепер йому снилися динозаври, і у його легкому сні було дві тварини настільки великі, що у вікно не видно було їхніх голів, лише товсті лускаті ноги, які з гупанням пройшли повз трейлер. Але уві сні одна з тварин зупинилася і з цікавістю зазирнула у вікно. Арбі зрозумів, що бачить здоровецьку голову тиранозавра: його великі щелепи працювали, білі зуби виблискували в сонячному світлі, і уві сні він спокійно спостерігав за усім цим, і спав далі.

Всередині

На фасаді головної будівлі було двоє скляних дверей, що оберталися і вели до темного вестибюлю. Скло було подряпане і брудне, хромовані дверні ручки поїдені іржею. Але було ясно, що по пилу, сміттю та сухому листю перед входом хтось вже ходив.

— Ці двері нещодавно вже відчиняли, — мовив Едді.

— Так, — відказав Торн, — хтось у черевиках «Асоло». — Він відчинив двері.— Ходімо?

Вони зайшли всередину. Повітря тут було гарячим, застояним і смердючим. Вестибюль був невеличким і особливого враження не справляв. Стійка рецепції просто перед входом, що колись була вкрита сірою тканиною, тепер заросла чимось темним, схожим на лишайник. На стіні позаду хромованими літерами було написано «Ми творимо майбутнє», але слова затуляв клубок ліан. З килима проросли гриби та грибки. Праворуч вони побачили зону очікування з журнальним столиком та двома диванами. Одна з кушеток була поцяткована хрусткою коричневою пліснявою, іншу вкрили пластиковим ковпаком. Поряд із цією кушеткою лежало те, що лишилося від зеленого рюкзака Левіна, порваного на довгі клапті. На журнальному столику вони побачили дві порожні пластикові пляшки мінералки «Евіан», супутниковий телефон і кілька зім’ятих обгорток від шоколадних батончиків. Коли вони наблизилися, повз них швидко промайнула яскраво-зелена змія.

— То це будівля «ІнДжен»? — сказав Торн, дивлячись на напис на стіні.

— Саме так, — відповів Малкольм.

Едді нахилився над рюкзаком Левіна, провів пальцями по дірках. Звідти вискочив чималенький щур.

— Господи!

Щур втік, писнувши на прощання. Едді обережно заглянув у рюкзак.

— Не думаю, що хтось захоче доїсти ці цукерки, — сказав він. Він повернувся до купи одягу. — Це звідси йде сигнал? — Частина польового одягу мала вшиті мікродатчики.

— Ні,— сказав Торн, дивлячись на дисплей. — Сигнал є, але він, здається… віддаляється.

Він вказав на ряд металевих дверей за рецепцією, що вели вглиб будівлі. Колись вони зачинялися на іржаві навісні замки, але тепер вони були зламані і лежали на підлозі.

— Давайте заберемо його звідти, — сказав Едді, прямуючи до дверей. — Як ви думаєте, що це була за змія?

— Не знаю.

— Отруйна?

— Уявлення не маю.

Двері відчинилися з гучним скрипом. Троє чоловіків опинилися у порожньому коридорі, де вздовж однієї стіни були розбиті вікна, а на підлозі валялося сухе листя. Стіни були брудними і у кількох місцях мали темні плями, схожі на кров. Вони побачили кілька дверей уздовж іншої стіни. Здається, усі незачинені.

Крізь дірки у килимі, що лежав на підлозі, проросли рослини. Біля вікон, де було світло, сильно розрослися ліани і вкрили потріскані стіни. Ще більше ліан звисало зі стелі.

Торн та інші попрямували далі по коридору. Було тихо, жодного звуку, крім шурхоту листя в них під ногами.

— Сигнал сильнішає,— сказав Торн, глянувши на монітор. — Він має бути десь у цій будівлі.

Торн відкрив перші двері і побачив простий офіс: письмовий стіл та стілець, на стіні — карта острова. Настільна лампа, обплетена ліанами, що перекинулася від їхньої ваги. Комп’ютерний монітор, вкритий плівкою цвілі. У дальньому кінці кімнати світло просочувалося крізь брудне вікно.

Вони рушили коридором до других дверей і побачили майже ідентичний офіс — стіл, стілець і вікно в дальньому кутку кімнати.

Едді гмикнув.