Читати книгу - "На мені та в мені, Анастасія Бойд"

Гудок. Ще один. Моє серце було готове вирватися з грудей, але я чекала.

- Алло, - на тому кінці дроту, я почула голос моєї матері.

- Вітання. Це Лулу, – твердо сказала я у слухавку.

– Лулу? Так я вас слухаю. Ми знайомі? - відповіла вона, і я ніби впала в крижане озеро з величезної висоти. Мама навіть не знала, як звучить мій голос, і при згадці мого імені, вона не думала в першу чергу про мене.

- Мамо, це я, - відповіла я, придушивши сльози.

- Лулу, так, привіт, - невимушено і без будь-якої незручності, продовжувала мама, ніби так і не усвідомивши, хто їй подзвонив.

- Я хотіла б поговорити з тобою.

- Говори.

- Ні, особисто. Не телефоном.

– Я не думаю, що можу приїхати найближчим часом.

- Я розумію. Я можу приїхати до тебе.

- Я не знаю, де я буду завтра, а ти хочеш приїхати? Погана ідея. Кажи швидше, що там в тебе. Мені потрібно підготувати спорядження для дайвінгу.

- Гаразд, - глибоко зітхнувши, я постаралася заспокоїтися. – Чому все так, мамо? Чому ми не розмовляємо? Чому ніколи не проводимо час разом?

– Мені здається, що зараз ми розмовляємо, і це достатньо нудно. Може, річ у цьому? Мені було нудно. Я не хотіла присвячувати всю себе для читання дитячих книжок, миття горщиків та розповідей про те, що добре і що погано. Я не така. Для мене немає жодної краплі щастя в цьому. Якщо моїй матері було цікаво вовтузитися з тобою, то я заради неї тебе й народила.

- І що це значить?

– Ми з твоїм батьком були далекі від сімейного життя. І він, і я шукали нових відчуттів, нескінченного свята, вражень. Ми мріяли щомісяця жити в новому місті... Але одного разу ми припустилися помилки. Моє рішення було однозначним, але мама благала залишити тебе, хоча б для неї. От і все. Щастя – це не лише шаблонні сім'я та діти. Щастя поняття обширне. Хтось радий ходити на дитячі вистави та чекати чоловіка з роботи, а хтось – брати участь у революціях, або малювати картини грудьми. Моє щастя у подорожах, у подоланні перешкод та висот. І, як бачиш, я в цьому досягла успіху на весь світ. Це того варте. Та й ти не на вулиці і не самотня. Ти не можеш сумувати за мною, тому що чужі люди не сумують один за одним, - як би мені не було боляче від її слів, я розуміла, що мати права.

- Я зрозуміла. Думаю, крапку поставлено, я можу йти далі. І я не ображаюся, я хочу забути про все це. Але знаєш, що я зрозуміла?

- У мене мало часу. Я й так вже десять хвилин з тобою балакаю.

– Знаєш, як звати мою матір?

- Я пам'ятаю своє ім'я, - роздратовано і нетерпляче прошипіла мама.

- Мою матір звуть Бріжіт Бушар, - назвала я ім'я своєї бабусі. - Прощавай, - твердо закінчила я нашу розмову і скинула виклик.

Здавалося б, що тепер мені мало стати ще болючіше, але ні. Мені полегшало. Я остаточно відпустила свою мати у її життя, сповнене пригод. Ми чужі одна одній.

Тепер батько. В мене не було його номера, але була адреса, з якої він надсилав свій борг дідусеві П'єру. Польща, місто Бреволь, вулиця Покути, будинок 7, квартира 9. Невже я дійсно поїду до нього, тільки заради того, щоб почути приблизно такі самі слова, як сказала мені мати? Можливо. Але це тільки заради того, щоб довести справу до кінця, і жити далі.

Я не стала чекати на повернення Бріжіт і П'єра, взяла гроші зі своїх заощаджень, і ось вже я дісталася автобусом до столиці, нікого про це не попередивши. В аеропорту все-таки набрала Іва, але спрацював автовідповідач.

- Ів, не турбуйся про мене. Я полетіла, щоб поговорити із батьком. Скоро повернусь. Ні, їхати зі мною не треба. Так, я з усім впораюся сама, не бурчи. Цілую.

Я відключила телефон, представляючи як розсердиться Ів, дізнавшись про мою витівку, і вирушила на посадку.

Місто Бреволь зустріло мене невідомістю. Я ніколи раніше не покидала Ортель, а тим більше країну, та ще й сама. Набравшись сміливості, обміняла свої гроші на місцеву валюту, купила собі путівник та чашку міцної кави, щоб перемогти втому після перельоту. Розібравшись, в яку частину міста мені потрібно було їхати, я почала виглядати вхід у метро, ​​і діставшись центру, опинилася в парку. Бреволь був старовинним та дуже гарним містом. Фасади будівель, фонтани та пам'ятники, чіпляли погляд і відволікали від основної справи. Але я пообіцяла собі, що приїду якось сюди як туристка, а не втрачена донька.

Чомусь тепер все стало складніше – я кружляла навколо себе, не тямлячи, де трамвайна зупинка. Було багато народу, галасливого транспорту, і не виходило зосередитись у зовсім чужому місці. Я намагалася запитати у перехожих дорогу, але мене ніхто не розумів навіть коли я говорила англійською. Я вирішила трохи прийти до тями і зібратися з думками, сівши на лавку. Що ж робити? Як же вибратися звідси? Дивлячись на асфальт, я побачила біля себе пару чорних жіночих туфель. Звела обличчя. Це була струнка дівчина середнього зросту, у теплій чорній сукні до коліна з білим коміром. Її світле волосся було розпущене, і спадало на плечі м'якими хвилями. Чорні очі. Абсолютно чорні райдужки. Моторошно... Через плече перекинута маленька сумочка на ланцюжку.

- Доброго дня. Ви, мабуть, щось загубили? - чистою французькою, запитала вона. Я стрепенулася, припинивши відволікатися на незвичайну красу дівчини, схопилася з лави, і відповіла їй, ніби вчепившись за останній шанс. Який щасливий збіг, що вона знає мою мову!

– Так! Так, мені треба сюди, - я показала їй будинок на карті. – Підкажіть, як туди дістатися, яким транспортом і де зупинка?

- Вулиця Покути, 7? - вона задумливо глянула на мене. – Я живу в цьому будинку.

– Я приїхала до батька.

– З якої він квартири?

- З дев'ятої.

- Ед Гарсія?

- Так це він.

- Ось так збіг. Можемо поїхати разом.

- Я була б дуже вам вдячна.

- Зараз, вийде моя подруга і ходімо.

З будівлі неподалік, на якій виднілася яскрава вивіска "Levando", вийшла невисока шатенка з дуже довгою косою, у високих джинсах та чорній шкіряній куртці. Вона, мабуть, привіталася зі мною польською, посміхаючись і поправляючи лямки рюкзака. Я кивнула. Моя рятівниця пояснила їй щось, і ми пішли на зупинку.