Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

не виключає ні відступу назад, ні зиґзаґів. Гіпотези й теорії, навіть фальшиві, можуть містити певну інформацію, яка наближає пізнання до істини. Хіба не так відбувався поступ у медицині, астрономії, фізиці? Щось схоже можна сказати про суспільну організацію. Через помилки, які вона змогла виправити, демократична культура забезпечила людям у відкритих суспільствах кращі матеріальні та культурні умови і більші можливості вирішувати свою долю. Це piecemeal approach, який постулює Поппер, і він означає поетапний чи реформістський підхід, супротивний революційному, який передбачає робити з того, що існує, tabula rasa.

Хоча для Поппера істина завжди є сумнівною, як у чудовій назві комедії Хуана Руїса де Аляркона, під час її панування життя слухняно організовується в залежності від неї, зазнаючи через неї дрібних чи колосальних змін. Для того, аби прогрес був можливий, аби знання про світ і про життя збагатилося замість того, щоб збідніти, важливо, аби пануючі істини завжди піддавалися критиці, випробуванням, перевірці і оспорюванню, які їх підтвердять чи замінять іншими, ближчими до тієї абсолютної і неспростовної істини (недосяжної і, либонь, неіснуючої), спокуса якої пробуджує цікавість, потребу в людському знанні, відколи на зміну марновірству як джерелу знання прийшов розум.

Критику — реалізацію свободи — Поппер робить підвалиною прогресу. Без критики, без можливості «спростувати» точні знання немає ні можливого поступу в царині науки, ні поліпшень у суспільному житті. Якщо істина, всі істини не піддаються перевірці методом «проб і помилок», якщо не існує свободи, яка б дозволила людям ставити під сумнів обґрунтованість усіх теорій, які буцім дають відповіді на існуючі проблеми, механіку пізнання заклинено і останнє може бути викривлене. Тоді замість раціональних істин воцаряються міфи, акти віри, магія, метафізика. Царство ірраціонального — догми і табу — знову вступає у свої права, як у давнину, коли людина була ще не вільним і раціонально мислячим індивідом, а стадною і рабською істотою, всього лишень частиною племені. Цей процес може прибирати релігійної подоби, як-от у християнських чи ісламських фундаменталістських суспільствах — прикладом цього є католицькі держави в Середньовіччі чи Іран і Саудівська Аравія в наші дні, — в яких ніхто не може оспорювати «священні істини»; або світської подоби, як-от у тоталітарних суспільствах, де офіційна істина захищена від вільної перевірки іменем «наукової доктрини» марксизму-ленінізму. Проте і там, і там, як і у випадках нацизму і фашизму, йдеться про добровільне чи примусове зречення від цього права на критику — від реалізації свободи, — відсутність якої йде на шкоду раціональності, збіднює культуру, перетворює науку на містифікацію, чаклунство, а під піджаком і краваткою цивілізованої людини знову проступають пов’язки на стегнах і магічні порізи варвара.

Немає іншого способу йти вперед, ніж раз у раз спотикаючись, падаючи і знову підводячись. І помилки завжди будуть, бо правильний здогад до певної міри переплетений з ними. Відокремлюючи істину від омани — це цілком можлива і, либонь, найбільш людська з усіх дія, — треба добре пам’ятати, що в цьому завданні ніколи немає остаточних результатів, які не можуть бути оспорені пізніше, знань, які не мусять перевірятися. В густому лісі прорахунків і помилок, прогалин та ілюзій, яким ми блукаємо, єдина можливість для того, щоб істина розчистила собі дорогу, є здійснення раціональної і систематичної критики всього, що є — чи вдає, що є, — знанням. Без цього виключного прояву свободи, права на критику, людина приречена на утиски і звірства, а також на обскурантизм.

Ймовірно, жоден інший мислитель не говорив про свободу як про настільки необхідну умову для людини, як Поппер. На його думку, свобода не лише забезпечує цивілізовані форми існування і заохочує культурну креативність; вона є основною вимогою знання, практикою, яка дозволяє людині вчитися на власних помилках і тому виправляти їх, механізмом, без якого ми би досі жили в невігластві та ірраціональному сум’ятті наших предків, які їли людське м’ясо і поклонялися тотемам. «З огляду на це, гадаю, що поступ науки залежить від вільної конкуренції ідей і тому — від свободи»[61]. Тому Поппер завжди противився виключно державній освіті, яку пропонував Платон в «Республіці», і обстоював приватну освіту, яка б конкурувала з нею.

Теорія пізнання, начерк якої Поппер робить у «Logik der Forschung» (1934), є найкращим філософським доказом етичної цінності, яка, як жодна інша, притаманна демократичній культурі: тієї толерантності, яка, наприклад, є основною рисою всіх творів Ісаї Берліна. Якщо немає абсолютних та вічних істин, якщо єдиний спосіб просуватися вперед у царині науки — це помилятися і виправляти помилки, усі ми мусимо визнати, що наші істини можуть ними не бути, а те, що здається нам помилками наших супротивників, може бути істиною. Визнавати за собою цю можливість помилятися, а за всіма решта — влучати в ціль, означає вірити, що дискусії, діалог — співіснування — дають більше можливостей розпізнати помилку та істину, ніж насаджування єдиної офіційної ідеї, яку всі повинні поділяти під страхом покарання чи ганьби.

Парадоксальним є те, що той, хто згодом так пристрасно обстоюватиме простоту і ясність тлумачень і різко критикуватиме інтелектуалів, які послуговуються неясною, заплутаною і складною для розуміння мовою, напише настільки важку для читання книжку, якою є Попперова «Логіка наукового дослідження» з її численними доповненнями і postscripts. Я маю на увазі не лише трудність, яку для того, хто не знається на точних науках — фізиці, математиці, теорії ймовірностей, теорії відносності, квантовій теорії чи її теоремах — являє собою книжка з такою кількістю посилань на ці спеціалізовані теми. Бо навіть високого рівня науковець, який у цих матеріях почувається як риба у воді, мусить докладати великих зусиль, щоб не згубитися у книжці, яка так часто відхиляється від теми у своїх поясненнях у виносках внизу сторінки — деякі були написані, коли Поппер вносив правки в австрійське видання 1934-35 рр., — які ускладнюють, нюансують або спростовують його твердження, або ж розширюють їх примітками, доповненнями і postscripts, написаними через багато років, та які утворюють справжні лабіринти. На багатьох її сторінках неодмінно втратиш розуміння про що йдеться через брак послідовного роз’яснювального викладу. Ця словесна плутанина бодай почасти пояснюється тим, що перше видання «Логіки наукового дослідження» 1934 року було написане німецькою мовою; а друге — англійською, через чверть сторіччя, і в той проміжок часу Поппер продовжував свої дослідження, підкріплюючи чи підправляючи викладені в цьому есеї ідеї міркуваннями, які він подав у виносках чи розлогих доповненнях. Простоти та ясності, які він так переконано обстоював, він доб’ється (хоча не завжди) у своїх подальших працях.

Закрите суспільство і «третій світ»

На початку історії людства індивіда не було, а було лише плем’я, закрите суспільство. Суверенний індивід, вивільнений