Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

— Вони ж, як і ти, родичі Сетірамів, — нагадав Фірніет. — Брат твого діда ще живий?

— Так.

— І що, ніхто з них ніколи не розповідав вам, онукам, про магію?

— Чому ж? — Феліція усміхнулася. Спогади теплим пледом лягли їй на плечі, вони зігрівали зсередини, навіть на мороз їй було байдуже. — Вони вигадували дивовижні казки та розповідали нам вечорами. Я навіть пам'ятаю казки прадіда та прабабусі. Я встигла з ними познайомитись. Я тільки зараз усвідомила, що це були не казки. Цікаво навіть, чи сумує дідусь Ернест за Велланією, за магією?.. Адже він теж тут народився. Судячи з дати втечі, діду Ернесту було всього кілька місяців від народження, коли його сім'я залишила Велланію. Цікаво, чи має він велланійське ім'я? У записці нічого про нього не вказано.

— Може, його батьки дали йому і велланійське ім'я, але записувати його в сімейні архіви не стали.

— Знаєш, Фіре, а мені тепер хочеться спитати в нього, що він знає про Велланію. Може, він теж хоче повернутись, але не знає як? Думаю, мені треба буде відвідати їх, коли закінчимо з Ірфлою.

— Так і зробимо, — кивнув Фірніет. — Я також хочу побувати на Землі. А за єдинокровною сестрою ти не сумуєш? Адже ти з нею разом росла.

— Не дуже, — Феліція набрала жменю снігу і, зліпивши сніжок, запустила його в дерево. — Я злилася на батька за те, що привів у будинок жінку, хоч Ірина і була гарною людиною, не ображала мене, але й особливої уваги не приділяла. Поява сестри мене взагалі розлютила. Мені було 10, хотілося грати, а мене просили доглядати за нею, поки Ірина займалася іншими справами. Аліса постійно кричала, смикала мене за волосся — особливої любові я до неї не відчувала. А незабаром після її народження помер дідусь Ед і я почала зривати свій біль на мачусі та сестрі, поводилася погано. Я любила дідуся. Я досі за ним сумую, більше, ніж за іншими. Коли Аліса підросла, їй віддали мої старі іграшки, а я не хотіла їх віддавати. Вони ж були мої. Це теж не допомогло становленню хороших сестринських відносин. Тільки після смерті батька я почала до неї краще ставитися. Нам більше не було чого ділити. Нас поєднала загальна втрата. До того ж, ми всі були потрібні одна одній. Квартира, в якій ми жили, належала спочатку мамі і пізніше стала моєю, батько свого житла не мав. Я мала повне право вигнати з неї мачуху із сестрою, тільки тоді мені довелося б кинути навчання в університеті та йти працювати. Ми з Іриною домовилися, що вона мене забезпечує до закінчення навчання, а я дозволяю їм там жити. Ідучи, я залишила їм записку, що квартира тепер належить їм. Неофіційно, звичайно, мені ніколи було займатися документами, а ще я боялася, що вони почнуть ставити запитання. Або ж мені не вдасться переміститися в магічний світ. Я все зробила, коли Ірина з Алісою пішли у гості до своєї бабусі з ночівлею. Не сумую я за нею, — хитнула головою Феліція, наче сама себе переконуючи в цьому. — Зовсім ні.

— А я хотів би мати хоч якихось живих родичів, — зітхнув Фірніет. — Я давно втратив своїх. Дідусь прожив найдовше. Після смерті батьків саме він мене виховував.

— Ти мені про них майже не розповідав. Я пам'ятаю, що ти казав, що батько загинув від рук темних магів, а матір отруїли.

— Так, вони обидва вели активну боротьбу проти темних, за що й поплатилися. Я не люблю згадувати про них, мені все ще боляче, — зізнався Фірніет. — Мама могла досягти вершини у вивченні зілль, я від неї успадкував до них любов, але отрута її згубила. І яким хорошим спеціалістом була, а не розпізнала! Пізніше, вивчаючи той склад, я зрозумів, що можна було відчути наявність отрути в їжі і встигнути приготувати протиотруту, але потрібна була підвищена уважність. Якби мама перед кожним прийомом їжі уважно придивлялася і принюхувалась до страв, то змогла б розрізнити отруту. Але хто так робить? Її згубила безтурботність.

Фірніет важко зітхнув. Йому справді складно було говорити про батьків. Феліція взяла його за руку і вони мовчки гуляли по засніженій площі Тавії, сподіваючись, що зима заморозить увесь біль у їхніх поранених душах. Нагулявшись і добряче заледенівши, вони повечеряли в кафе і повернулися в теплі стіни дому. Потрібно було знову сідати за книжки, шукати шлях до Ірфли. ***

— Та має ж бути якийсь спосіб?.. — Феліція опустила голову на стіл і заплющила очі. Чергова книга не принесла жодних результатів і вона насилу вже стримувалася, щоб не розчаруватися. — Нехай навіть натяк?

Фірніет відірвався від своєї книги і підняв на неї очі.

— Має, але його нема. Вже досить давно, кілька століть, як люди перестали вивчати Обитель неупокоєнних. Ще років 300 тому маги активно вивчали Обитель, зараз вона нікому не цікава. Туди просто тікають при раптовій смерті — випадково чи з сильним наміром. Вважається, що якщо ти дуже тримаєшся за життя і не хочеш помирати, якщо цілеспрямовано в останні хвилини думаєш про Обитель, то туди й потрапиш. Це єдині знання, що залишилися у нас від давніх дослідників. Я не знаю, чому зник спосіб переміщення між реальним світом і Обителлю, може його спеціально знищили, але його немає і все. Навіть натяку на те, як його можна було б створити.

— А ти не думав просто спробувати, Фіре? Створити зілля, яке перемістить, як Валідана, або відкрити портал. Ти ж талановитий маг, у тебе все вийшло б.

— Можна десятки років пробувати щось створити і не отримати результатів, — Фірніет відсунув книжки і приніс чаю, що означало — робота на сьогодні закінчена. — Не думаю, що Валідана швидко створила своє зілля. Мені здається, їй знадобився не один рік, перш ніж вона знайшла потрібні складові. Я думав над тим, щоб створити якесь зілля, але в нас не вийде. Усі відомі мені інгредієнти, які вміють переміщати, не спрацюють із Обителлю. Я проаналізував усе, що міг. Валідані допомогла темна магія. Вона пов'язана з Обителлю, з Першим розломом, тож у неї все вийшло. У нас так не вийде. Зілля — не варіант.

— А портали? — Феліції дуже не хотілося втрачати надію, але вона вже вислизала з її рук. — Навіть я, не маючи жодних знань про магію, зуміла створити портал із Землі до Велланії. Невже ти не можеш вигадати ритуал, який перемістив би нас в Обитель?