Читати книгу - "Учень убивці"

— Це не рецепт, — вимовив нарешті.

— А що? — пошепки запитала вона.

Я знизав плечима і почав читати:

— «В цей день народилася моя Моллі Веселий Ніс, мила, як букетик квітів. Під час пологів я спалила дві свічки з мірики та дві у вигляді чашок, до яких додала дві жмені маленьких фіалок, що ростуть біля млина Доуелла, а також жменю подрібленого червоного кореня. Хай зробить так само, коли їй настане час народжувати, і нехай її пологи будуть такими ж легкими, як і мої, а їхній плід — таким же бездоганним. Я в це вірю».

От і все. Коли я це прочитав, запанувала тиша. Моллі взяла останню скрижаль у мене з рук, дивлячись на неї, наче хотіла прочитати те, що я випустив. Я переступив з ноги на ногу, щоб нагадати їй про себе. Вона мовчки зібрала інші скрижалі і ще раз зникла. Коли повернулася, то швидко підійшла до полички і взяла дві довгі свічки з бджолиного воску, а з іншої полиці — дві товсті рожеві свічки.

— Мені треба лише…

— Цссс! Це подарунок. Цвіт калини допоможе тобі спокійно заснути. Я дуже полюбляю їх, і, гадаю, ти теж полюбиш.

Моллі приязно розмовляла зі мною, але коли поклала свічки в корзину, я зрозумів, що вона хоче, аби я пішов. Та все ж дівчина провела мене й тихо відчинила двері, щоб не розбудити батька.

— Бувай, Новачку, — промовила вона уже зі справжньою усмішкою. — Веселий Ніс. Ніколи не думала, що мене так назвали. Всі вуличні діти кликали мене «Розквашений Ніс». Гадаю, дорослим було смішно, бо вони знали, як мене насправді звати, але потім, напевне, забули. Ну й грець із ним! Тепер у мене є те ім’я, яке мені дала мати.

— Тобі пасує, — сказав я, раптово ставши дуже галантним. Від її погляду я зашарівся й побіг геть від її домівки. Я зі здивуванням помітив, що обід уже давно минув і вже майже вечір. Я швидко оббіг усі місця, щоб купити решту зі свого списку. Останню річ у списку — шкуру ласки — довелося випрошувати у торговця крізь віконниці. Він відчинив двері, невдоволено пробурмотівши, що йому не дуже хочеться їсти холодну вечерю. Але я так гаряче дякував йому, що він, напевно, прийняв мене за маленького недоумка.

Я біг найкрутішою частиною дороги до замку, аж раптом почув позаду тупіт копит. Вершники гнали щосили, повертаючись із доків. Це була божевільна витівка. У місті ніхто не тримав коней, оскільки дороги були занадто крутими та кам’янистими для них. Окрім того, місто було таким маленьким, що їздити на коні було б скоріше проявом пихи, аніж зручністю. Отже, то були коні зі стаєнь у замку. Я зійшов з дороги і з цікавістю чекав, щоб подивитися, хто відважився накликати на себе гнів Барріча, їдучи на конях з такою швидкістю слизьким, кривим і горбатим бруком, та ще й у темряві.

На превеликий подив, то були Регал із Веріті на чорних конях-близнюках — улюбленцях Барріча. Веріті тримав жердину з пір’ям, як у гінців, що мали принести гарні новини. Побачивши мене при дорозі, вони так різко смикнули за повіддя, що Регалів кінь шарпнувся і мало не впав на коліна.

— Барріч зап’є, якщо той жеребчик переламає собі ноги! — злякано закричав я й кинувся до них.

Регал щось нерозбірливо крикнув, а через мить Веріті почав реготати.

— Ти подумав, що то привид, як і я. Уххх, хлопче, ти нас добряче налякав. Стоїш тут, як тишко! Ще й так схожий на нього, еге ж, Регале?

— Веріті, дурню, притримай язика.

Регал різко смикнув за повіддя, а потім розправив камзол.

— Що ти робиш на дорозі в таку пізню годину, байстрюче? Що ти задумав? Швендяєш так далеко від замку в таку годину?

Я вже звик, що Регал неприязно ставиться до мене, але таких гострих докорів від нього ще не чув. Зазвичай він намагався уникати мене і сахався, як від свіжого гною. Здивування змусило мене швидко відповісти:

— Я вже йду до замку, а не з нього, сір. Ходив за дорученням Федврена. — Як доказ я показав корзину.

— Ага, — вишкірився він. — Так я тобі й повірив. Дуже багато збігів, байстрюче.

Знову докори. Напевно, я виглядав аж занадто спантеличеним і ображеним, бо Веріті пирхнув у своїй звичній хитрій манері і сказав:

— Хлопче, не звертай на нього уваги. Ти нас обох налякав. Щойно прибув річковий човен з прапором, який означав якесь особливе повідомлення. Ми з Веріті під’їхали, щоб дізнатися, в чому справа. І ось маєш! Звістка від Пейшенс про смерть Чівелрі. І тут ми їдемо дорогою, а там він в образі хлопчика стоїть і мовчить. Ну ми й подумали…

— Ти ідіот, Веріті! — сплюнув Регал. — Розбазікати це всьому місту, навіть не повідомивши короля. Не втокмачуй байстрюку, що він схожий на Чівелрі. Наскільки я знаю, у нього в голові вистачає ідей, дякуючи його таткові. Нам час їхати. Треба привезти звістку.

Регал знову сіпнув за повід і погнав коня. Я дивився йому вслід. Присягаюся, що в ту мить думав лише про те, що спершу треба піти до стайні й перевірити, наскільки сильно він поранив рот бідної тварини. Але я чомусь подивився на Веріті й сказав:

— Мій батько мертвий.

Веріті завмер на коні. Він був більшим і міцнішим за Регала, тому краще тримався в сідлі. Гадаю, він був хорошим воїном. Кілька секунд він мовчки дивився на мене, а потім сказав:

— Так. Мій брат мертвий. — Він, мій дядько, подарував мені на цю мить якийсь рідний зв’язок. Гадаю, це назавжди змінило моє ставлення до нього. — Залазь позаду. Я відвезу тебе до замку, — запропонував він.

— Ні, дякую. Барріч мені голову відірве, коли дізнається, що ми вдвох їхали на коні такою дорогою.

— Є таке, хлопче, — м’яко погодився Веріті, а після цього додав: — Пробач, що ти дізнався це таким способом. Я не подумав. Я взагалі в це спочатку не повірив.

Я помітив, що він справді вбитий горем. Потім Веріті нахилився до коня, щось йому сказав, і той понісся