Читати книгу - "Воно"

«Зраджую. Зраджую власну дружину». Він спробував викинути це з голови, та його дії здавалися йому водночас справжніми й нереальними. Та дужчим за все була туга за домівкою — старомодне відчуття, наче ти випадаєш із дійсності. У цей час Одра, певне, готує каву чи сидить у халаті за кухонним столом і вчить слова або читає роман Діка Френсіса.[737]

Ключ заторохкотів у замку 311-ї кімнати. Якби вони піднялися на п’ятий поверх, до Беверлі, вони б помітили, що на телефоні блимає вогник пропущеного дзвінка, і прослухали повідомлення, залишене портьє на прохання Кей, її подруги з Чикаго, — він набрав її номер лише після третього панічного дзвінка — і все могло б піти інакше: на світанку їхній квінтет не перетворився б на втікачів од деррійської поліції. Та натомість вони пішли до Біллової кімнати — мабуть, так і було заплановано.

Двері розчахнулися. Вони зайшли досередини. Беверлі подивилася на нього — очі сяють, щоки палають, груди швидко здіймаються й опускаються. Білл обійняв її, і його приголомшило відчуття справедливості, відчуття того, як переможно й безшовно змикається коло між минулим і теперішнім. Він незграбно захряснув двері одною ногою, і вона засміялася в його рот теплим віддихом.

— Моє серце… — сказала вона й поклала Біллову руку на свою ліву грудь. Він чув його під тією пружною м’якоттю, що зводила з розуму, чув, як воно стугонить, наче двигун.

— Твоє с-с-серце…

— Моє серце.

Вони цілувалися на ліжку, все ще вдягнені. Рука Беверлі пірнула під його сорочку, вигулькнула знову, і її палець ковзнув ґудзиками вниз, затримався на поясі… а потім спустився нижче, пройшовся закам’янілим бугром його члена. М’язи, про які він навіть не здогадувався, підскочили й затремтіли в паху. Він розірвав поцілунок і відсторонився від неї.

— Білле?

— Мушу сп-сп-спинитися на хв-хв-хвильку, — сказав він. — Інакше спущу прямо в ш-ш-штани, як па-па-пацан.

Беверлі знову тихенько засміялася й поглянула на нього.

— Справа лише в цьому? Чи в тебе з’явилися сумніви?

— Сумніви, — мовив Білл. — Я завжди вагаюся.

— А я — ні. Я ненавиджу його, — сказала вона.

Він поглянув на неї, його посмішка почала згасати.

— Я не могла цього зрозуміти аж до сьогоднішнього вечора. Та я знала, знала про це з самого початку. Знала й не усвідомлювала. Він б’є мене, кривдить. Я вийшла за нього заміж тому… певне, тому, що батько завжди хвилювався за мене. Що б я не робила, байдуже — він все одно хвилювався. А ще мені здається тому, що Том би йому сподобався. Тому, що Том теж хвилюється. Дуже хвилюється. Тож поки хтось мною переймався, я була б у безпеці. Ні, більш ніж у безпеці. Я почувалася б справжньою, реальною, — вона поглянула на нього серйозними очима. Блузка висмикнулася зі слаксів, відкривши білу смужку живота — Біллу захотілося її поцілувати. — Та реальність перетворилася на нічний жах. Подружнє життя з Томом стало жахіттям. Білле, нащо таке робити? Навіщо самовільно повертатися до пекла?

— Єд-дине, що с-с-спадає на думку, — люди по-п-повертаються, аби в-в-віднайти самих себе, — відповів Білл.

— Жахіття — це тут, — проказала Бев. — Жахіття — це Деррі. У порівнянні з ним Том здається ліліпутом. Тепер я краще бачу його. І ненавиджу себе за роки, проведені з ним… Ти не знаєш… до чого він мене примушував, та йой, я сама радо корилася йому, бо він хвилювався за мене. Я б заплакала… та іноді сорому забагато. Розумієш?

— Не треба, — стиха промовив він і накрив її руку своєю. Вона міцно вхопилася за неї. Сльози бриніли в її очах. — Усі л-л-лажають. Та це н-н-не екзамен. Т-треба старатися, б-боротися, ж-ж-жити, як вважаєш за п-потрібне.

— Я хочу сказати, що не зраджую Тома, не використовую тебе, щоб здихатися почуттів до нього, нічого такого. Для мене це буде чимось… розумним, нормальним і любим. Та я не бажаю кривдити тебе. Або ж обманом змусити до чогось, про що ти потім пожалкуєш.

Він замислився про це, замислився по-справжньому, глибоко й серйозно. Та дивна славна скоромовка «стовпи пхає та штовхає» — і так далі — закружляла в голові, розкидаючи думки. Довгий видався день. Здавалося, наче Майків дзвінок та запрошення на обід до «Нефриту Сходу» трапилися сотню років тому. Їх розділяли стільки історій. Стільки спогадів… наче світлини з Джорджевого альбому.

— Друзі н-не дурять од-дин одного, — відказав Білл і пригорнувся до неї.

Їхні губи зімкнулися, і він почав розстібати її блузку. Вона вхопила його за зашийок і не відпускала, поки інша її рука розстібала й стягувала слакси. На хвильку його тепла долоня лягла на живіт Бев; її трусики миттєво зникли, а потім Білл підсунувся ближче, і вона спрямувала його.

Він увійшов у неї, і вона повільно вигнула спину назустріч його єству, шепочучи:

— Будь моїм другом… Білле, я кохаю тебе.

— Я також тебе кохаю, — промовив він, посміхнувшись у її оголене плече.

Спочатку вони рухалися повільно. Беверлі пришвидшила темп, і Білл відчув, як на його шкірі виступив піт. Його свідомість опустилася нижче, все більше зосереджуючись на точці їхнього єднання. Її єство також відкрилося, вивільнивши звабливий мускусний аромат.

Беверлі відчула наближення піку. Вона рухалася до нього, працювала на нього, не сумніваючись у його появі. Раптово її тіло затнулося й підскочило, оминувши оргазм, — натомість воно злетіло на високе плато, полишивши далеко внизу її чуттєвий досвід із Томом і двома іншими коханцями. Вона усвідомила, що не просто кінчить — то буде вибух ядерної боєголовки. Вона трішки злякалася… та тіло знову піймало ритм. Беверлі відчула, як Білл напружився всередині, як зненацька напружилося всеньке його тіло, і тієї ж миті вона сягнула піку — почала здійматися на нього; насолода була такою потужною, що перетворилася на солодку агонію, що ринула з невідомих шлюзів, і вона вкусила його за плече, щоб заглушити крик.

— О Господи, — схлипнув Білл, і хоча вона не могла сказати напевне, їй здалося, що він плаче.

Білл завмер, і Беверлі подумала, що він вийде з неї, — вона спробувала підготуватися до цієї миті, яка завжди приносила невловиме, незрозуміле відчуття втрати й порожнечі, схоже на відбиток, пустий слід, але натомість відчула сильний поштовх. Вона одразу ж пережила другий оргазм — те, на що, як їй здавалося, вона