Читати книгу - "Воно"

Цього разу дах затремтів загрозливіше, і Бев почула, як одна з опор видала тихеньке зловісне хрусь! Та й ляда була розрахована лиш на те, щоб витримувати маскувальний дерен… та аж ніяк не сто шістдесят фунтів Ригайлової ваги.

«Якщо він не забереться, то гепнеться прямісінько нам на руки», — подумала Бев і підхопила Бенову істерику. Вона намагалася вискочити з неї, наче нарив, у якому клекотав протухлий регіт. Вона уявила, як прочиняє віконце, якраз достатньо, щоби просунути руку, і щипає за спину Ригайла Хаґґінса, що гигикає, пригрівшись на осонні. Вона зарилася обличчям у Бена, з останніх сил тамуючи сміх.

— Цссс, — цитьнув Бен. — Заради Бога, Бев…

Хрррусь! Цього разу гучніше.

— Витримає? — прошепотіла вона.

— Витримає, якщо він не пердне.

І хвильку по тому Ригайло й справді перднув — сурмило гучно й смачно впродовж щонайменше трьох секунд. Вони притиснися одне до одного, ледве стримуючи несамовите хихотіння. У Беверлі так розболілася голова, що вона злякалася, аби її інфаркт не схопив.

А потім здалеку долинув погук Генрі.

— Га?! — загорлав Ригайло, звівшись на ноги. Грюкнуло, тупнуло, і в хатку знову посипалася земля. — Що, Генрі?!

Генрі щось прогорлав у відповідь, та Беверлі розчула лише «берег» та «кущики».

— Окей! — заревів Ригайло й востаннє пройшовся по ляді.

Знову хруснуло, цього разу гучніше, і на коліна Беверлі впала дерев’яна тріска. Вона зачудовано підняла її.

— Ще п’ять хвилин і все, — тихенько сказав Бен.

— Ти чув, як він стрельнув? — захихотіла Беверлі.

— Так, наче почалася Третя світова, — відповів він, теж засміявшись.

Нарешті їм не треба було стримуватися, і вони зареготали, затуляючи роти руками.

Трохи заспокоївшись, зненацька для самої себе й точно не тому, що це мало якусь нагальну потребу, Беверлі сказала:

— Дякую за вірша, Бене.

Бен одразу ж замовк і серйозно, сполохано глянув на неї. Він вийняв хустинку із задньої кишені й повільно обтер обличчя.

— За вірша?

— Хайку. За листівку з хайку. Це ж ти її відправив?

— Ні, — заперечив Бен. — Я не слав тобі жодних хайку. Бо якщо хлопчисько, такий товстун, як я, зробить щось подібне, дівчина візьме його на кпини.

— Я не сміялася. То був чудовий вірш.

— Я не зміг би написати нічого такого. Білл зміг би. Та не я.

— Білл писатиме, — погодилася вона. — Та не такі приємні речі. Можна твою хусточку?

Він подав їй носовичка, і вона заходилася ретельно витиратися.

— Як ти дізналася, що то я? — врешті поцікавився він.

— Не знаю. Просто здогадалася.

Борлак застрибав на його шиї. Бен поглянув на свої руки.

— Я не мав на увазі нічого особливого.

— Сподіваюся, ти жартуєш, — суворо зиркнула на нього Беверлі. — А якщо справді так, мій день геть спаскудиться. А він вже й без того котиться в прірву.

Так само дивлячись на руки, він нарешті ледь чутно заговорив:

— Ну, я люблю тебе, Беверлі, та я не хочу все зіпсувати.

— І не зіпсуєш, — сказала вона й пригорнулася до нього. — Зараз мені потрібна твоя любов. Вся любов, яка тільки є.

— Але ж тобі подобається Білл.

— Може, й так. Та це не важливо. Імовірно, це мало б якесь значення, якби ми були дорослими. Ви всі мені дуже подобаєтесь. Ви — мої єдині друзі. Я теж тебе люблю, Бене.

— Дякую, — мовив він, затнувся, та все ж зізнався, ледве спромігшись поглянути їй у вічі. — Це мій вірш.

Деякий час вони сиділи мовчки, притиснувшись одне до одного. Беверлі почувалася в безпеці. Почувалася захищеною. Образи викидного ножа та батьківського обличчя здавалися не такими загрозливими та яскравими. Те відчуття безпеки було важко збагнути, та Беверлі й не намагалася цього зробити, однак значно пізніше вона впізнає джерело цієї сили: вона перебувала в обіймах людини протилежної статі, і якщо буде така потреба, ця людина помре за неї без жодних вагань. Вона це просто знала — так їй сказав запах, який виділяло його тіло, і щось усередині неї (мабуть, її залози) озвалося на його присутність.

— Стривай, решта хлопців збиралася повернутися, — стрепенулася Бев. — Що, коли вони натраплять на Баверза?

Беверлі випросталась, упіймавши себе на тому, що мало не задрімала. Вона згадала, що Білл запросив Майка Хенлона до себе на обід. Річі збирався піти до Стена й перекусити сандвічами. А Едді пообіцяв, що знову принесе дошку для гри в «Парчизі». Скоро вони прийдуть, і навіть гадки не матимуть, що за небезпека чигає на них у Пустовищі.

— Треба їх застерегти, — сказала Беверлі. — Генрі потрібна не тільки я.

— Але якщо ми вийдемо, а вони повернуться…

— Так, але принаймні ми знаємо, що вони тут. А Білл та інші — ні. Едді навіть бігти не зможе. Вони й так йому руку зламали.

— Срака-банька, — насупився Бен. — Доведеться ризикнути.

— Так, — вона проковтнула клубок у горлі та глянула на «Таймекс». У темряві було важко розгледіти час, та вона гадала, що було кілька хвилин по першій. — Бене…

— Що?

— Генрі справді здурів. Він як той пацан із «Джунглів чорної дошки». Він хотів мене вбити, а його посіпаки збиралися йому допомогти.

— Та ти що, — не повірив Бен. — Він, звісно, скажений, та не настільки ж. Він просто…

— Просто що? — сказала Беверлі й згадала про те, як бачила Генрі з Патріком на залитому сонцем кладовищі автомобілів. Згадала порожні очі Баверза.

Бен нічого не відповів. Він замислився. Усе змінилося, стало інакшим. Коли й сам є частиною змін, їх важко помітити. Потрібно було поглянути збоку, щоб уловити цю інакшість… Як закінчилося навчання, він боявся Генрі, та тільки тому, що той був кремезним забіякою, — з тих покидьків, які хапають першачків, роблять їм «кропиву» й відпускають, лише коли ті починають ревти. Ото й усе. А потім Баверз перетворив Бенового живота на гравюру. А ще потім, коли вони жбурлялися камінням, Генрі намагався поцілити в них петардами «М-80», а такою штукою можна й убити. Легко й просто. Він став інакшим… таким, наче в нього щось уселилося. Здавалося, треба було завжди пильнувати його, як у джунглях пильнують тигрів та отруйних змій. Але й до цього звикаєш. Звикаєш настільки, що навіть не бачиш у цьому нічого ненормального. Є як є. Проте Генрі й справді був психом, хіба ні? Так. Того дня, коли закінчився навчальний рік, Бен знав це, просто не хотів повірити, змусив себе забути. Ніхто не хоче в таке вірити, краще забути. Аж тут у голову йому заповзла одна думка — така