Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

«Ні, — сказав він собі, — вони не вбили мене й навіть не поранили; та, може, вони обдерли мене?»

І він заходився хутко порпатися у кишенях. У них ніхто й не заглядав; ті сто луїдорів, що їх він лишив собі на дорогу з Рима до Венеції, лежали, як і раніш, у кишені його штанів, а гаманець, де він тримав акредитив на п’ять мільйонів п’ятдесят тисяч франків, і досі був у кишені його сурдута.

«Чудернацькі якісь ці розбишаки! — сказав він собі. — Вони покинули мені гаманця і капшука! Я правильно вирішив учора, коли вкладався спати; вони вимагатимуть викуп за мене. Ти ба, і годинник на місці! А погляньмо, котра година».

Данґлярів годинник, справжнісінький шедевр Бреґе, що його він перед тим, як вирушати в дорогу, ретельно завів, продзвонив пів на шосту ранку.

У інший спосіб Данґляр не зміг дізнатися, котра година, бо до келії денне світло не просягало.

То що, вимагати від розбишак пояснень? Чи радше терпіти й чекати, аж поки вони самі до нього забалакають? Останнє видалося йому обережнішим; Данґляр вирішив чекати.

Він чекав до півдня.

Упродовж того часу біля його дверей стояв чатовий. О восьмій ранку його змінив інший вартівник.

Данґлярові закортіло поглянути, хто ж його вартує.

Він помітив, що промені світла, не денного, щоправда, а від каганця, просягають крізь шпарини поміж кепсько припасованими дошками дверей; він підійшов до одної шпарини саме тієї миті, коли розбійник цмулив горілку з бурдюка, від якого так тхнуло, що Данґляр аж носом покрутив.

— Тьху!  — сплюнув він, відступаючи вглиб келії.

Опівдні любителя горілки заступив інший чатовий. Данґляр і тут вирішив поглянути на нового свого сторожа; він підійшов до шпарини.

Цього разу він побачив кремезного хлоп’ягу, справжнісінького Голіафа, у нього були витрішкуваті очі, капшукуваті губи і кирпатий ніс; густі пасма рудої чуприни падали йому на плечі, звиваючись, мов гадюки.

«Цей радше скидається на людожера, ніж на людину, — подумав собі Данґляр. — Слава Богу, я старий і м’ясо моє цупке; старий, несмачний гладун».

Як бачите, Данґляр іще здатний був жартувати.

Тієї ж таки миті, наче задля того, щоб довести, що він не людожер, чатовий сів коло дверей, дістав із торби кусень чорного хліба, декілька цибулин, шмат сиру й заходився смаковито наминати все те.

— А нехай йому всячина! — вигукнув Данґляр, наглядаючи крізь шпарину за розбишакою. — І як можна їсти таку гидоту!

І він умостився на козячих шкурах, що своїм огидним духом нагадували йому ту горілку, яку цмулив перший чатовий.

Та хоч як він кріпився, а таємниці природи годі збагнути: у найбільш невибагливій їжі криється приваба, що здатна спокусити голодний шлунок.

Данґляр зненацька відчув, що його кендюх порожній; чатовий здався йому уже не таким потворним, хліб не таким і чорним, а сир не таким і висхлим. Та й сира цибуля, те огидне дикунське їдло, нагадувало йому соуси Робера і поливки, які так добре готував його кухар, коли Данґляр бувало казав йому: «А приготуйте-но мені, пане Денізо, щось гостреньке».

Він підвівся і постукав у двері.

Вартівник звів голову.

Данґляр знову постукав,

— Che cosa?[79] — запитав розбишака.

— Послухай, чоловіче, — сказав Данґляр, стукаючи у двері кісточками пальців, — здається, пора було б і мені щось кинути на зуб!

Та чи той велет не зрозумів його, чи не мав ніяких вказівок із цього приводу, тільки він знову взявся до свого обіду.

Данґляр образився і, не маючи бажання балакати далі з таким невігласом, знову вклався на козячих шкурах і не сказав більше й слова.

Минули ще чотири години; велета заступив інший розбійник. Данґляр, якому давно вже дошкуляв голод, крадькома підвівся, знову припав до дверної шпарини і впізнав метикувату мармизу свого проводаря.

То був Пеппіно, який, певне, вирішив перебути своє чергування зі смаком; він сів коло дверей і поставив долі череп’яне горня, де парував гарячий запахущий турецький горох, підсмажений із салом.

Коло горняти Пеппіно поставив кошик із велетрійським виноградом і плящину орвієтського вина.

Він такий гурман був, той Пеппіно!

«Що ж, — подумав собі бранець, — може, із цим зарізякою пощастить домовитися».

І він тихенько постукав у двері.

— Іду вже, — сказав французькою розбишака, тому що бував у готелі Пастріні й умів балакати тією мовою.

Він підійшов і відімкнув двері.

Данґляр упізнав у нім чоловіка, що так несамовито гукав йому прибрати голову з вікна. Та зараз не пора була докоряти йому; навпаки, він зробив чемне обличчя і з ґречною усмішкою мовив:

— Перепрошую, мосьпане, а хіба мені не дадуть їсти?

— Ти ба! — сказав Пеппіно. — Невже ви, ваша ясновельможносте, зголодніли?

— Це ваше «невже» вражає мене! — вигукнув Данґляр. — Я вже добу й ріски в роті не мав.

— І ваша ясновельможність бажає попоїсти?

— Негайно, якщо це тільки можливо.

— Завиграшки, — сказав Пеппіно. — Тут можна отримати все, що душа ваша забажає; звісно, за гроші, як водиться поміж християнами.

— Авжеж! — сказав Данґляр. — Хоч, відверто скажу, якщо ви тримаєте людей у келії, то принаймні мали б і годувати їх.

— Ні, ваша ясновельможносте, — відказав Пеппіно, — у нас такого не водиться.

— Цей доказ безпідставний, та менше з тим, — відказав Данґляр, що сподівався люб’язними речами уласкавити свого тюремника. — То загадайте, щоб подали мені обід.

— Зараз, ваша ясновельможносте, що бажаєте?

І Пеппіно поставив миску долі, аж пара вдарила Данґлярові простісінько в ніздрі.

— Замовляйте, — сказав він.

— Хіба у вас є тут кухня? — запитав Данґляр.

— Що? Авжеж, є. Пречудова кухня, на будь-який смак!

— І кухарі?

— Пречудові.

— Тоді принесіть мені курча, або рибу, або дичину якусь — усе одно, аби лиш попоїсти.

— Усе, що скажете, ваша ясновельможносте; отож, наприклад, курча?

— Авжеж, курча давайте.

Пеппіно випростався і гукнув на всеньке горло:

— Курча для його ясновельможності!

Голос Пеппіно ще дудонів під склепінням, як з’явився юнак, гарний, стрункий і голий до пояса, наче античний торговець рибою; він ніс на голові срібну тацю, не притримуючи її руками.

— Наче в «Кафе де Парі», — пробурмотів Данґляр.

— Прошу, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, узявши тацю з рук молодого розбишаки і поставивши її на темному, поточеному шашелями столі, який разом із ослоном і лігвом із козячих шкур становив усе умеблювання келії.

Данґляр попросив ножа і виделку.

— Будь ласка, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, простягаючи йому маленького ножика з тупим кінцем і дерев’яну виделку.

Данґляр узяв ув одну руку ножа, у другу виделку і вже зібрався було різати те курча.

— Перепрошую, ваша ясновельможносте, — сказав Пеппіно, поклавши долоню банкірові на плече, — у нас платять наперед, а то, може, гостеві їжа не припаде до смаку.

«Це вже не так, як у «Кафе де Парі», — подумав Данґляр, — якщо не брати до уваги ще й того, що вони обдеруть мене до нитки. Але не будем скупі. Я завжди чув,