Читати книгу - "Борва мечів"

— Тепер ти, Снігу-воєводо, тут і здохнеш! — сказав пан Алісер, перш ніж зачинити важкі дерев’яні двері. Джон не мав підстави йому не вірити. Але цього ранку двері відчинилися, його знову витягли на двір і відвели тремтливого та зсудомленого до Король-Башти, де він мусив ще раз стати перед пикатим Яносом Слинтом.

— Отой старий маестер каже, що я не можу тебе повісити! — оголосив Слинт. — Він написав Котерові Пайку і навіть мав безмежне нахабство показати мені листа. Він каже, що ти не перебіжчик, отакої!

— Аемон надто зажився на світі, пане князю, — підбрехнув йому пан Алісер. — Його розум затьмарений так само, як очі.

— Авжеж, — кивнув Слинт. — Сидить якийсь сліпий, ланцюгом на шиї брязкає… та за кого він себе має?

«За Аемона Таргарієна» — подумав Джон, — «за сина одного короля і брата іншого. За принца, який сам міг стати королем.» Але не сказав нічого.

— І все ж таки, — продовжив Слинт, — я не дозволю патякати, що Янос Слинт повісив когось несправедливо. В жодному разі не дозволю! Я вирішив дати тобі останню нагоду довести ту вірність, якою ти, Снігу-воєводо, так вихваляєшся. Так, останню нагоду виконати свій обов’язок!

Він звівся на ноги.

— Манс Розбишака хоче з нами домовитися. Він розуміє, що відколи в замку з’явився Янос Слинт, про його перемогу силою вже не йдеться. Тому цей Король-за-Стіною заблагав перемовин. Але він боягуз, і до нас іти не бажає. Певно, знає, що я його тут просто повішу. Повішу за ноги з верхівки Стіни на мотузці у тридцять сажнів завдовжки! Тому він не прийде, і тому попрохав, аби ми надіслали до нього посла.

— І ми надсилаємо тебе, Снігу-воєводо, — посміхнувся пан Алісер.

— Мене, — байдуже і мляво проказав Джон. — Чому мене?

— Ти подорожував з цими дичаками, — відповів Терен. — Манс Розбишака знає тебе і схильний тобі довіряти більше за інших.

Твердження пана Алісера було таке хибне, що Джон трохи не зареготав.

— Ви нічого не втямили. Манс від самого початку мене підозрював. Якщо я з’явлюся у його таборі, знову вдягнений у чорного кобеняка, і перемовлятимуся від Нічної Варти, він знатиме, що я його зрадив.

— Він хотів посла — ми надсилаємо йому посла, — сказав Слинт. — Якщо ти боїшся піти до того зрадницького королька, ми тебе повернемо до крижаної келії. Цього разу без хутра, так-так. Отака моя думка.

— Не треба, мосьпане, — зауважив пан Алісер. — Сніг-воєвода зробить, про що його просять. Він хоче показати нам, що не є перебіжчиком. Хоче довести, що є вірним братчиком Нічної Варти.

Джон зрозумів, що з цих двох Терен значно розумніший; уся оборудка аж смерділа його хитрощами. Але подітися з пастки не мав куди.

— Я піду, — коротко, руба мовив він.

— «Піду, мосьпане»! — нагадав йому Янос Слинт. — Ти звертатимешся до мене…

— Я піду, мосьпане. Але ви робите помилку, мосьпане. Ви, мосьпане, надсилаєте їм не ту людину, мосьпане. Самий лише погляд на мене, мосьпане, розбурхає Мансів гнів, мосьпане. Якщо мосьпан бажають досягти угоди на кращих умовах, мосьпанові краще…

— Угоди? — гигикнув пан Алісер.

— Янос Слинт не укладає угод із беззаконними дикунами, Джоне Сніговію. Ні, не укладає. Ніколи.

— Ми надсилаємо тебе не на те, щоб ти теревенив з Мансом Розбишакою, — пояснив пан Алісер. — А на те, щоб ти його вбив.

Крізь ґрати завищав вітер, Джон Сніговій затремтів і зіщулився. Нога йому боліла, а з нею разом і голова. Сили бракувало убити навіть кошеня, та що поробиш — доводиться їхати виконувати загадане. «Пастка виявилася з зубами.» Князь Янос не насмілився лишити Джона Сніговія під кригою вмирати, позаяк маестер Аемон наполягав на його невинності. То й на краще. «Наша честь важить не більше, ніж наше життя, проти безпеки та добра царини людей» — казав Кворин Піврукий у Мерзляках. От якби ж іще й менше думати про те, що дичаки замордують його у кожному разі: хоч він уб’є Манса, хоч спробує і не впорається. Навіть утекти з Варти він уже не зможе, якби й схотів — тепер Манс вважає його брехуном та зрадником, і то небезпідставно.

Кліть шарпнулася і зупинилася. Джон вибрався на землю і смикнув руків’я Пазура, щоб послабити клинок у піхвах. Брама лишилася за кілька сажнів ліворуч, досі загороджена потрощеними рештками черепахи, де всередині гнив труп мамута. Серед розбитих барил, застиглої смоли, латок випаленої трави у тіні Стіни валялося вдосталь інших трупів. Джон не мав охоти надовго тут лишатися і рушив до дичацького табору повз тіло мертвого велетня, котрому каменем розтрощило голову. З розбитого черепа видобував шматочки мозку чорний крук; коли Джон його минав, птах підняв голову і крякнув:

— Сніг-сніг-сніговій!

А тоді простягнув крила і полетів геть.

Ледве Джон устиг вирушити в дорогу, як із табору дичаків виник самотній вершник і заспішив у його бік. Джонові стало цікаво, чи то не Манс вирішив розпочати перемови на нічийній землі. «Може, так трохи легше вийде. Хоча легко не буде в жодному разі.» Та коли відстань між ними зменшилася, Джон побачив, що вершник коротший і ширший за Манса, а на дебелих руках і білій бороді, що вкривала усі його чималі груди, виблискують золоті обручі.

— Гир! — загудів Тормунд, коли вони зійшлися разом. — Та це ж Джон Сніговій, гайворонський крутій! А я вже боявся більше тебе не побачити.

— Не знав, що ти чогось боїшся, Тормунде.

Дичак задоволено вишкірився.

— Добре сказав, хлопче! Бачу, одежина на тобі знову чорна. Мансові це не припаде до смаку. Якщо ти знову хочеш перебігти, краще зразу лізь назад на свою Стіну.

— Мене надіслали на перемови з Королем-за-Стіною.

— Перемови?! — Тормунд зареготав. — Оце вигадали! Гир! Та нехай. Манс — хлопець балакучий, перебріхуватися любить. От лишень сумнів мене бере, чи сподобається йому такий посол.

— Нічого не вдієш. Якого послали, такий є.

— Та бачу. Ходімо вже. Хочеш поїхати верхи?

— Піду пішки, ноги не відваляться.

— А ти нам дав добрячого прочухана. — Тормунд розвернув бахмутика головою до дичацького табору. — Ти та твої чорні брати. Мушу віддати вам належне. Дві сотні наших людей лежать