Читати книгу - "Кінь Перуна"

Ружена мовчала. Їй раптом усе стало байдуже. Вона зрозуміла, що  настав кінець усім мріям, що до минулого вороття нема. А шукати надію, вигадувати для себе щось хороше у майбутньому – не було ні сили, ні бажання. Цілковита нехіть до життя скувала її тіло й душу.

– Мовчиш? – не вгавав Юхим. – Ну, мовчи, мовчи... А я таки для тебе придумав дещо... Ти й не сподіваєшся. Спасибі, Мара підказала.

Він хижо посміхнувся й видобув із-за пазухи невеличку торбинку, що висіла в нього на шиї. Розшнурував її і висипав собі на долоню щось схоже на зморщені чорні квасолини. Але круглі й більші, ніж справжні.

Руженка якось наче збоку дивилася на все те і кволо думала: »Це він отруту роздобув десь... Хоче мене вбити... От і добре... Усе закінчиться відразу, і, може, буде не дуже боляче».

– Ковтай! – наказав Юхим і підніс ті квасолини Ружені до рота.

Жінка слухняно розтулила уста і, більше бридячись його пітної лапи, ніж невідомої отрути, губами зібрала з долоні все те чорне і проковтнула. Проковтнула, прощаючись подумки зі світом, та благаючи Бога, щоб не довго мучитися.

І ось тут Юхим зареготав удруге.

– Дурна хвойдо, ти думаєш, що я отруїв тебе? А дзуськи! Тоді б ти знову втекла від мене. І вже назавжди, так? Ні, не надійся... Я відпущу тебе від себе лише після того, як сам зможу натішитися, або коли краса твоя зів’яне і буде нікому не потрібна.

– То що ж ти тоді дав мені? – в голосі Руженки забринів жах. – Приворотне зілля?!

– Зілля? – Юхим засміявся ще веселіше. – Так... Лиш не приворотне, а – вовче! Ще надійніше! Бо відтепер ти по ночах будеш вовчицею й моєю самкою... І ніхто інший більше не існуватиме для тебе.

– Ні! – розпачливо зойкнула Руженка. – Ні! Ніколи! Краще смерть!

– А ось побачимо, – зловісно прошепотів Юхим. – Дивись-но, уже й одежинка твоя готова. І якщо я не помиляюся, то сам Велес збирається тобі її приміряти.

Перед людьми і справді, наче з повітря, виникла постать могутнього чолов’яги в червоному як жар плащі, з довгим чорним волоссям, що, наче густий смоляний дим, спадало з голови на плечі. Такі ж вуса і борода робили обличчя Бога білішим за сніг, а очі на ньому видавалися двома обпеченими ранами. В руках Велес тримав вовчу шкуру. Якийсь час він мовчки милувався вродою жінки, і щось – наче вагання чи роздум – мигнуло в його очах, але, схоже, що й боги змушені коритися звичаям.

– На коліна! – наказав Руженці.

Та хотіла щось заперечити, просити милості, але слова так і не видобулися з її горла, натомість ноги слухняно підігнулися, і жінка з тихим гарчанням опустилася навкарачки.

У ту ж мить Велес накрив її вовчою шкурою.

– Носи як власну, – мовив становчо. – Сьогодні звикай, а відзавтра: день – для чоловіка, ніч – для звіра! – і зник. А замість Руженки перед Юхимом з’явилася молода, сильна вовчиця.

– Ось і все, мила, – посміхнувся Юхим. – Певно, давно слід було з тобою так учинити... Тепер лизатимеш мені чоботи, а кожного іншого, як тільки стемніє, розірвеш на клапті. Від нині й повік ти лише моя!

І на підтвердження сказаного, вовчиця слухняно, хоч і невміло, заметеляла хвостом...

Додому Найда повертався мов уві сні. Все, що трапилося, – видавалося якимсь страшним маренням. Руженку наче хтось підмінив. А оскільки парубок не почував за собою жодної провини, то, піддаючись на вмовляння одвічного чоловічого самолюбства, готовий був визнати, що молодиця й справді вирішила покинути його. Чи від страху перед покаранням, чи з якої іншої причини, – не суттєво. Але – покинути! І Найда, аби не божеволіти від думок, поволі став переконувати себе в тому, що, певно, люди правду кажуть: усі жінки хвойди, і сподіватися на їхню вірність – марна справа. Особливо, якщо вони вже мають у цій справі якийсь досвід.

Відчинивши двері рідної хатини, Найда полегшено зітхнув, так, наче усі тривоги та неприємності лишалися за порогом. Але відразу ж наштовхнувся на докірливий погляд матері, що так і притис його до одвірка.

– Уже не спите? – бовкнув ніяково.

Мати лиш осудливо похитала головою.

– От іще, – пирхнув роздратовано. – Маленький я чи що?

– З малим тобою було менше клопотів.

– Нене, ну що ви таке говорите, – не давав за вигране Найда. – Чи ж то вже й попарубкувати зась? Ви згадайте, як самі з батьком молодими були. Теж, певно, до світанку гуляли?

– Батька згадав! – сплеснула руками Христина. – Посоромився б, лобуряко! Чи ж то батько наш до чужих молодиць вчащав коли? А ти? Геть від рук відбився! Коли б Опанас не хорував, нам’яв би він тобі чуба! Безстидник! Як самому все байдуже, то хоч би про нас подумав... Як людям у вічі дивитися? Перед Юхимом не сором?

– Перед Юхимом?! – аж скинувся Найда. – А мене він пожалів, коли Руженку купував? Адже знав, що мені вона обіцялася! Всі знали! Але продали... Тепер ще й соромлять.

Мати похилила голову і підійшла ближче. Легко торкнулася сухою долонькою широких синових грудей і мовила благально:

– Що ж тепер вдієш, синку? Адже вінчані вони... Гріх жону від мужа відбирати. Терпи... Дівчат ще багато. Покохаєш іншу... Ти ж у нас парубок хоч куди. Кожна радо за тебе піде. Не занапасти собі життя несповненим... А їй душу.

Найда важко зітхнув, наче ніс на плечах лантух збіжжя, й обійняв матір.

– Не турбуйтеся, нене... Скінчилося сеї ночі все... Більше – зась... Спати хочу.

Важко ступаючи, як старий дідусь, парубок пройшов у свій закуток і, не роздягаючись, упав на лежанку.

– О Боги! – прошепотів ще. – Хто б підказав мені, як далі бути?

На долівці тихо зашурхотіло і тоненький голос озвався:

– Я можу, але чи ж захочеш вислухати?

Найда аж сіпнувся від несподіванки, а тоді опам’ятався.

– То ти, Митре?

– Я, – відказав домовик і забрався на лежанку поруч з головою парубка. Був він зростом завбільшки з кота. Але при потребі й у мишачу нірку заховався б.

– Скажи мені, Митре... – попрохав Найда,