Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Я закидаю голову і видихаю в стелю, намагаючись хоч якось заспокоїти скажений ритм серця. Навколо мене кипить життя, всі в передчутті свята. Спостерігати за тим, що відбувається, стає ще важче. Напевно, я егоїстка, але зараз мене до жаху дратує чуже щастя. Дивлюся на яскраві посмішки, і на душі стає настільки тяжко, що хочеться вовком вити.

Зібравши залишки сил, підходжу до каси, стискаючи в руках оберемок вішалок. Здавалося б, звичайна покупка - нічого особливого, але саме в цей момент, чомусь, мене пробиває холодна хвиля розуміння, що життя більше не буде таким, як раніше. Наче з цієї покупки починається новий етап, шлях без права на повернення.

— Оплата карткою чи готівкою? — байдуже запитує касирка, не піднімаючи очей.

Готівкою, звісно ж. Тепер тільки так. Принаймні, поки не врегулюються всі проблеми. Мовчки простягаю купюри, навіть не дивлячись на суму. Дівчина швидко пробиває чек, і за хвилину я вже виходжу з бутика. У руках акуратно упакований образ для сьогоднішнього заходу. Спідниця і блузка нефритового відтінку - нічого зухвалого, все скромно і бездоганно.

Усередині мене не вщухає буря, серце шалено калатає десь у горлі, долоні зрадницьки пітніють. Тремтіння, немов змії, розповзається по всьому тілу, сковуючи рухи. Я неспокійно блукаю торговельним центром, навертаю безглузді кола, сподіваючись повернутися в реальність, але, виходить слабо. Думки в голові перетворюються на одне суцільне місиво.

На секунду ловлю затуманений погляд у відображенні вітрин. Начебто нічого незвичайного... Той самий стиль, зачіска, одяг, але очі... Очі не брешуть. Ніколи й за жодних обставин. Там, у глибині, можна прочитати розпач, біль, і ту пекучу рішучість, яка наростає з кожною секундою. Так, я готова. Готова натиснути на газ до упору, розігнатися до межі і проїхати ту межу, за якою немає повернення.

Що буде далі? Не знаю... Але від однієї тільки думки, що, якщо здам назад, доведеться повернутися назад, кидає в жах. Я більше не хочу витрачати своє життя на дурні мрії. Не хочу захлинатися жалістю і вести сумне життя як непотрібна річ. Нічого і ніколи не зміниться. І нарешті я це усвідомила. Ні, ще не прийняла, але хоча б зробила крок у потрібному напрямку.

Телефон наполегливо вібрує в сумочці. Долонею витираю сльози, що виступили, і тягнуся за ним. Номер висвічується на екрані немов чорна мітка, змушує серце прискоритися на максимум.

— Так, Катя.

— Юль, на тебе вже чекають на парковці. Підійдеш до чорного виходу, я скину тобі номер машини. Ти чуєш мене?

— Дякую, Катю.

Слова вириваються насилу, кожен видих дається через силу.

— І, Юль, не здавай назад, добре? Якщо все зірветься, нас обох можуть прикопати де-небудь. Розумієш?

— Розумію, Кать. Я тебе почула, — голос звучить твердіше, ніж я очікувала.

Я піднімаюся на другий поверх. Там розташований кінотеатр. Знаю, що на відстані за мною всюди слідує охорона Захара. Вирватися не так-то й просто. Займаю місце на задньому ряду. Чекаю. Узагалі не розумію про що фільм. Дивлюся на годинник — минуло п'ятнадцять хвилин. Цього має бути достатньо. Прямо в кінотеатрі є двері, що ведуть на пожежні сходи.

Штовхаю і опиняюся в темному приміщенні. Роблю кілька кроків, спрацьовує датчик руху. Практично біжу сходами вниз. Спочатку на перший поверх, потім до ліфта і на підземну парковку.

У голові шумить від дикого напруження, тільки зараз повною мірою усвідомлюю, що збираюся зробити. Страх переплітається з гострим припливом адреналіну, тож руки починають тремтіти ще сильніше.

Біля машини на мене вже чекають. На відміну від людей Захара, здається, налаштовані доброзичливо і ввічливо. Поза розслаблена, руки на грудях складені скоріше для зручності, ніж від напруги. Один із них, побачивши мене, трохи посміхнувся.

— Юліє Романівно, ну що ж ви так довго? Їдемо?

Я ковтаю, прислухаюся до внутрішнього голосу і розумію, що справді готова.

Кажуть, що порятунок потопаючого — справа рук самого потопаючого. А я стільки років просто пливла за течією, і жодного разу не спробувала виринути на поверхню. У моменті намагалася показати пазурі, але щоразу, отримуючи черговий удар, відступала у свій куток, як дитина, що нашкодила. Тільки зараз до мене доходять слова Білецького: повагу потрібно заслужити, а не випрошувати.

Я нічого не зробила... поки що.

Але знаю одне — ми обидва про це пошкодуємо. Я впевнена, він проклинатиме день, коли погодився на угоду з моїм батьком, а я — той момент, коли вперше його побачила. Ми ненавидітимемо одне одного до кінця життя. Але нехай буде так. Ненависть краща за повну байдужість. Це вже хоч щось.

— Так, поїхали.

Машина рушає з місця. З кожною хвилиною ми наближаємося до тієї точки, після якої шляху назад уже не буде. Прощавай, старе життя. Вітаю, нове.