Читати книгу - "Все королівське військо"

class="p">Коли я відчинив двері свого номера, Сейді сиділа в кріслі біля письмового стола і курила. Повітря в кімнаті було таке, що хоч ножем ріж, і сизий дим у світлі настільної лампи розпливався й клубочився навколо Сейді, так що мені здалося, ніби вона сидить на дні акваріума, повного змилків. Пляшка на столі була порожня.

У першу мить я подумав, що Віллі пішов. А тоді побачив готовий виріб.

Він лежав на моєму ліжку.

Я ввійшов і причинив двері.

— Здається, буря вщухла,— зауважив я.

— Еге ж.

Я підступив до ліжка і оглянув згаданий виріб. Він лежав на спині. Піджак збився під пахви, руки були побожно згорнуті на грудях, немов у лежачої фігури на надгробку в соборі, сорочка вилізла з-під пояса, два нижні гудзики розстебнулись, і в трикутному отворі виднівся живіт — трохи роздутий, білий, з шорсткими чорними волосинками. Рот був напіврозтулений, і нижня губа мляво віддималась за кожним розміреним віддихом. Страх яке гарне видовище.

— Він тут трохи пошумів,— сказала Сейді.— Розповідав мені, що думає робити далі. О, він вершитиме великі діла! Він стане президентом. Він убиватиме своїх недругів голими руками. Милий боже! — Вона затяглася сигаретою, випустила з рота дим, а тоді рвучко махнула правою рукою, відганяючи його від обличчя.— Та я його вгамувала,— додала вона з похмурим задоволенням, в якому було навіть щось від старої діви, от хоч би моєї двоюрідної бабусі.

— А на мітингу зі смажениною він буде? — спитав я.

— Звідки мені, в біса, знати? — огризнулася Сейді.— Він про такі дрібниці не згадував. О, він великий діяч! Але…— Вона знов затяглася димом і так само відігнала його рукою.— Але я його вгамувала.

— Схоже на те, що ви звалили його з ніг,— зауважив я.

— Ні, не звалювала,— заперечила Сейді.— Одначе допекла йому до живого. І врешті таки втовкмачила, який він йолоп. Оце його і втихомирило.

— Тепер він сумирний, нічого не скажеш,— мовив я і підійшов до стола.

— Він став таким сумирним не одразу. Але досить сумирним, щоб сидіти в кріслі і шукати розради в пляшці. Та ще варнякати, як вразить ця звістка якусь там бісову Люсі.

— То його дружина,— пояснив я.

— А з його слів можна було подумати, що мамуся, яка втиратиме йому носа. Потім він сказав, що піде в свій номер і напише їй листа. Але,— мовила Сейді, поглянувши на ліжко,— до свого номера він не добувся. Сяк-так вийшов на середину кімнати, і його повело до ліжка.

Вона підвелася, підійшла до ліжка й подивилася на Віллі.

— Даффі знає? — запитав я.

— Начхати мені на Даффі,— відрубала вона.

Я й собі підійшов до ліжка.

— Мабуть, доведеться залишити його тут,— сказав я.— А я піду спати в його номер.

Я нахилився й став шукати в кишенях у Віллі ключ від його номера. Нарешті знайшов. Потім дістав із своєї валізи зубну щітку та піжаму.

Сейді і далі стояла біля ліжка. Тоді обернулася до мене.

— Може, ви хоч знімете з паршивця черевики,— мовила вона.

Я поклав щітку та піжаму на край ліжка і стягнув з нього черевики. А тоді взяв свої речі й рушив до стола вимкнути світло. Сейді все стояла біля ліжка.

— Ви б самі написали тій мамусі Люсі,— сказала вона,— і спитали, куди привезти тіло.

Уже торкнувшись вимикача, я озирнувся на Сейді, що стояла, трохи нахилившись до ліжка, й дивилася на тіло; між пальцями лівої, ближчої до мене, руки, вільно звислої донизу, вона тримала сигарету, від якої поволі здіймалася вгору струминка диму, і замислено випускала дим з-над відкопиленої блискучої нижньої губи.

То була Сейді, що подолала довгий шлях від халупи на заболоченій рівнині. Вона подолала такий довгий шлях, бо грала на виграш, і то не на сірники, і знала: щоб виграти, треба поставити на певний номер, а якщо твій номер не випав, то поруч стоїть такий собі суб’єкт з лопаточкою, який згребе твої гроші, і вони вже не будуть твої. Вона давно оберталася в чоловічому середовищі і звикла розмовляти з чоловіками й дивитися їм просто в очі, як рівна. Дехто з них ставився до неї прихильно, дехто ні, але й ті й ті прислухалися до її слів, хоч говорила вона й не багато,— бо коли її великі чорні очі, такі чорні, що й не знати, звідки та чорнота — з поверхні чи з глибини,— дивилися на колесо, перш ніж воно починало крутитись, важко було не повірити, що вони наперед бачать, в якому положенні воно зупиниться і на який номер покаже маленька кулька. Декотрі дуже любили її, як-от приміром Сен-Сен. Свого часу мені важко було це збагнути. Я бачив мішок із грубого твіду чи похмурого смугастого полотна,— залежно від періоду сонцестояння,— подзьобане віспою обличчя з масною плямою губної помади та чорними прожекторами, а над ними — буйні чорні патли, що мали такий вигляд, наче їх відкраяли по вуха різницьким ножем.

А потім настав день, коли я побачив щось зовсім інше. Отак знаєш жінку багато років і вважаєш, що вона геть негарна, маєш її за порожнє місце. Аж раптом починаєш думати: а що воно там таке під тим грубим твідом чи смугастим полотном? І несподівано бачиш під рябою масною ясне, чисте й довірливе обличчя, що ніби просить тебе зняти з нього цю маску. Чи не так само старий чоловік, поглянувши на свою дружину, якусь коротку мить бачить те обличчя, що чарувало його тридцять років тому. Тільки в нашому випадку це не спомин про образ, бачений колись давно, а відкриття образу, ще ніколи не баченого. Це те, що в майбутньому, а не в минулому. І таке відкриття глибоко збурює душу. На якийсь час збурило й мені. Я спробував під’їхати, але дістав відкоша.

Вона засміялася мені в обличчя й сказала:

— Я маю свій інтерес і, поки маю цей інтерес, іншого не потребую.

Я не знав, що то за інтерес. Це було ще до містера Сен-Сена Паккета. До того як Сейді віддала йому на пожиток свій хист угадувати виграшні номери.

Та коли я торкнувся вимикача і озирнувся на Сейді Берк, нічого цього на думці в мене не було. А розповів я про це, щоб показати, яка жінка була Сейді Берк, що стояла тоді біля ліжка, замислено дивлячись на