огонь їсть, огонь п'є, огнем і дише... Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую — під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається — двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю — що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни: — Легшенько,— кажу,— легшенько! Чи бач,— кажу,— як розходилися,— покою нікому немає! — «А ти хто такий?» — звідтіля глухо доходить до мене. — Хто б я,— кажу,— не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть,— кажу,— як доберусь до вас — знатимете, хто я! — «Ану,— каже,— доберись, доберись. Як то ти доберешся?..» Знаєш: дратує мене. — Не дратуйте мене,— одказую їм,— бо я Чорториєві як накажу,— зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! — «Накажи,— регоче,— накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо...» Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: «Крути дно!» А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. «А що,— питає звідти,— вже почали?» — Почали,— одказую,— починайте й ви! — Коли це — як загуде, як бухне! — кругом усе так і затремтіло... Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це — як скрикне Чорторий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає. Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває... Коли це — вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче... «А що,— каже,— злякалась? та й мене налякала, нехай тобі всячина... Ачхи-и!» — і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. «Оце,— каже,— видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну». Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе: «Оце,— каже,— яка мала дірка. Ану — роздайся!» Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила: лущить, роздається, а він лізе-лізе... Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. «Отак,— каже,— саме добре. Що-то давно світа не бачив,— як радісно серце забилося! А тут тепер перемін-перемін... Що то таке?» — показує на Землю. — Земля,— кажу. «Чого ж вона,— питає,— така зелена та пишна?» — Так і так,— розказую йому все,— як жили колись, як тепер живемо. — «То ти, значить, мені й родичка,— далі каже. — Я,— каже,— Огневик, рідний брат твоєї матері; ти, значить, мені племінницею доводишся». — Може,— одказую,— й так,— «Еге,— каже,— так, так... Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав — сконаю в тій глухій неволі. Я тобі,— каже,— поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим». — Он,— кажу йому,— сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені,— кажу,— ні з чого. — «Ні з чого? — питає. — А візьми лиш грудку глею». Я взяла. — «Ліпи з неї, що хочеш». А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: — Вже! — Думаю: «Що то воно буде?» — «Уже? — пита. — А ке сюди!.. Держи,— каже,— в руках, я дихну». Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду... Дивлюся — невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця... Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною... Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче. — «Оце,— каже,— тобі й іграшка. Схочеш,— каже,— ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер,— каже,— прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало». Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило...
— То у тебе,— пита Правда,— й рибонька є? А покажи мені, яка вона?
— Добре,— каже,— сестро, ходімо до берега.
Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:
Рибонько, рибонько,
Срібная лусочко,
Золотії перця,
Плинь до мене, моє серце!
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.
Угледіла Правда та й не стямилася... Все їй своє — зелені долини, пишні квіти, ліси буйні — все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:
— Сестро! — каже,— що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі!
А Кривда їй і одказує:
— Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.
— Добре,— каже Правда,— хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити. Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда — пташок-польотушок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.
Зразу все те й розкотилося по всій землі... Правдині ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Кривдине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать... Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася
