Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

class="p1">Корба зиркнув на нього з такою люттю, що аж зірвав ключ, яким затягав гайку, збив собі кісточки на пальцях і почав їх зализувати. Ніби нічого особливого і не сталося, і вони не повинні були міняти маршрут, але після тих слів уже ніхто не міг удавати, ніби не зрозуміли, про що їм товкмачив міліціонер.

— Навряд, щоб усе обійшлося… — Міліціонер похитав головою. — Він нервовий.

Кількома будинками присвітить, кілька трупів залишить на пам’ять.

— Маю посилку передати одному… — Шеф кивнув на металевий ящик, старанно обв’язаний хрест-навхрест. — Не знаєш, де мешкає Береза?

— Береза? — засміявся міліціонер. — Я вже цілу годину торочу, що це він жениться!

Молоді тим часом підійшли до будинку, в якому мешкали ота дівчина й рудий кіт.

До хати зайшли, не причинивши по собі двері.

— Віднести? Я зараз повернусь! — Глина повісив свій карабін на борт кузова, взяв ящика й швидко зашкутильгав на той бік вулиці.

Солдати, якщо тих шестеро демобілізованих ще можна було називати так, лишилися самі. Ще вчора в подібній ситуації кожен, починаючи від наймолодшого за званням, сказав би своє слово, а потім, вислухавши всіх, Шеф віддав би наказ.

— Вогнище загасити? — запитав Цабе. — Бо картопля ще тверда.

— Хай ще чверть години повариться, — кивнув Корба.

— Нехай домліває, — дозволив старший сержант. — Тим часом завантажимо до кузова решту майна.

Граф стояв, похиливши голову. Він крутив у пальцях ґудзика, що висів на нитці, ніби вперше побачив на ньому орла. Потім силувано всміхнувся, відірвав ґудзика, підкинув його перед собою й підфутболив.

— Графе… — грізно буркнув Шеф.

— Слухаю. Перепрошую дуже!

— Ну, гаразд, — мовив примирливо старший сержант. — Закінчуйте швидше, хай вам чорт!

Корба, вкрутивши три свічки, простяг руку за четвертою. Але не дочекався, підвів голову й остовпів, побачивши на долоні Суворого свічку з відламаними вусиками.

Обережно двома пальцями взяв пошкоджену деталь, якось дивно посміхаючись, підійшов до Суворого й, важко дихаючи йому в обличчя, спершу й слова від злості вимовити не міг. Нарешті його прорвало:

— Ти, вошивцю поганий, Христосику пепеерівський! Ласку творити зібрався? Воїнство гине, охороняючи цноту панни Марини? Хочеш, щоб тебе через друшляк перетерли, — то залишайся, але сам…

Тремтячими руками він витяг з кабіни сидіння, зірвав з нього дарматинове покриття, хвилину-другу порпався в середині, нарешті видобув свічку в промасленній фабричній обгортці.

— Думаєш, не маю?.. Еге? Але я маю. Все маю, що треба, саботажнику паскудний!

Поки Корба, лаючись укручував добуту зі схованки свічку, Цабе й Соб залили вогонь, поставили казанок у кузов і обережно накрили його зимовою шапкою, щоб картопля дійшла під парою; Граф утледів-таки у вікні блакитну сукню — дівчина кокетливо почала розчісувати свої чорні коси й, здається, навіть усміхнулася йому; Суворий вимив руки дощовою водою з бочки, а потім узяв свій довгостволий маузер, витяг з рюкзака запасні магазини й стромив по одному за халяви.

— Корбо, доглянь мої бебехи до завтра, — спокійно попросив шофера Суворий, укинувши решту речей до кузова. — Ковалеві інструменти не забудь покласти в кузню.

— Сідайте, хлопці! — гукнув Корба, ляснувши крилом капота.

— Запроси Шефа до кабіни, — порадив йому Граф.

— А ти в кузов?

— Ні. Ми з ним завтра вас наздоженемо, — кивнув Граф у бік Суворого.

— Здурів, чи що! — Капрал аж засичав, схопив юнака за плечі. — Вони обидва живі, напевно. Радом — велике місто. Графе, май розум, не лізь у халепу! Ти ж інтелігент, книжок стільки прочитав…

— Отож! — Хлопець м’яко, але рішуче визволився з обіймів Корби.

Соб уже заліз у кузов, а Цабе став перед машиною!

— Крутити?

— Крути, брате! — Корба сів у кабіну й почав маніпулювати підсосом і газом. — Поїхали, поки не пізно!

Граф підійшов до кузова, зіп’явся навшпиньки й підставив кашкета:

— Дай, Цабе, кілька гранат. Не жалій.

— Це можна, — повагавшись, мовив Цабе.

Вибираючи ніби яйця з-під квочки, він уклав їх парами: дві, чотири…

Перегнувшись через борт, спитав упівголоса:

— Тебе присилували?

— Ні, — запевнив його Граф, — навіть чверть морга за це не додадуть.

Корба зі скреготом увімкнув першу швидкість і повільно рушив. Зробивши півколо, загальмував біля Шефа.

— Поки є час, ногу на газ — і тільки бачили тут нас! — вишкірився в якомусь нервовому усміху. — Їдьмо, командире!

Шеф кивнув головою, але не заліз до кабіни, а всівся на пеньок для кування коней, вийняв із кишені торбинку з нагородами і почав розв’язувати.

— На якого біса, громадянине старший сержант?

— На весілля, — пояснив Шеф і махнув рукою — нема чого, мовляв, чекати на нього, дорога вільна.

Корба ніби вдавився — тільки ворушив губами, неспроможний вичавити з себе жодного звуку. Збавив газ, виліз з-за керма й рушив від одного до іншого. Перед кожним на мить зупинявся, зазираючи у вічі.

— Тебе присилували?

Аж тепер помітив міліціонерів карабін, що висів на борті кузова, схопив його й угородив багнетом у землю.

— Військо задрипане, холера б вас узяла, — процідив крізь зуби. — Разом з отим курдуплем клишоногим замість танка.

Корба махнув безнадійно рукою і, вже стоячи на підніжці полуторки, поправив кокарду на кашкеті.

— Я не циган, щоб за компанію вішатися! — вереснув він з машини, що вже рушила. -

Але про некролог у дивізійній газеті подбаю. Може, навіть у віршах напишу!

Некрологів газети не друкували, тим більше — дивізійні. Хіба що інколи, за виняткових обставин, яко-от після подій у Верховіцах, де банда вирізала майже двісті чоловік, третина з них були діти. Про це повідомили газети й радіо. А так про подібні речі згадувалося рідко — щоб не сіяти паніки. Отож усі розуміли, що Корба про некролог зі злості наплів, а проте відчули якусь гордість і навіть випросталися.

Здіймаючи куряву, полуторка поминула браму й круто звернула до шосе. І тут з кузова полетіли на землю напхані рюкзаки та брезентовий лантух. Цабе, перш ніж сплигнути, прихопив казанок з картоплею, два карабіни, а тоді ще й свого меншого побратима, який мало не заорав носом.

Десант цей був блискавичний, несподіваний і смішний водночас. Навіть Гнідий зацікавився й підійшов ближче.

Соб і Цабе склали свої речі на землю й мовби собою замкнули коло.

— А ви чому тут? — запитав Граф.

— Тому! — відрізав Соб і, щоб змінити тему, бурмочучи щось під ніс, почав порпатись у лантусі. — Бо ти, Графе, не маєш казанка…

Поставивши на піску поряд з радянським казанком ниркоподібні польські казанки і кілька металевих мисок, Соб насипав кожному м’яса з картоплею, намагаючись ділити порівну.

Глина оглянув усіх по черзі, дивуючись новій ситуації.

— Устигне повернутися з підмогою? — запитав він чи то Шефа, чи то Суворого, махнувши на