Читати книгу - "Метаморфози"

529 І без вагання, бо страху не мала, з розгону в безодню

530 Стрибнула з рідним дитям — зімкнулася, блиснувши, хвиля.

531 Внучку, покарану так без вини, пожалівши, Венера

532 Дядька ласкаво благати взялася: «Велителю моря,

533 Ти, що найближчу посів до Юпітера владу, Нептуне!

534 Хоч незвичайне прохання моє, але згляньсь над моїми,

535 Що в іонійську пірнули безодняву, — зволь їх прийняти

536 В коло богів голубих, бо ж і я не чужа тим широким

537 Водам, якщо в їх божественнім лоні була в давнину я

538 Сніжної піни пучком, як говорить ім'я моє грецьке».

539 Вчув її просьбу Нептун, і все, що в них від природи

540 Смертним було, те відняв, а натомість повагу й величність

541 Їм дарував, обновивши й обличчя, й ім'я: Палемоном,

542 Богом, названий він; Левкотеєю — мати, богиня.

543 Вслід їй, що було сил, із Сідона жінки поспішали,

544 Поки на край стрімчака їх не вивів стопи відпечаток.

545 Тут у долоні всі сплеснули, певні, що скоїлось лихо,

546 Кадма оплакують рід, і волосся рвуть собі, й одяг,

547 Ще й дорікають богині за злість, за її непомірну

548 Лють до суперниці, та не Юноні терпіти докори,—

549 «З вас я найбільший зроблю, — спалахнувши, сказала богиня,—

550 Пам'ятник гніву мого!» І підтвердила ділом погрози:

551 Ось найвірніша з жінок: «За владаркою, — каже, — пірну я

552 В моря глибінь!» Уже стрибнути мала, але в ту хвилину

553 Наче зв'язав її хтось — прикріпилась навіки до скелі.

554 Друга, в груди руками б'ючи себе з несамовитим

555 Зойком, відчула нараз, що вдаряється камінь об камінь.

556 Руки одна з них саме в той час простягнула до моря —

557 Ствердла, й так і стоїть, усім тілом подавшись до моря.

558 Інша, схопившись за голову, стала в розпуці волосся

559 Рвати, однак, у волоссі таки скам'яніли їй пальці.

560 Кожна в ту мить, у своєму захоплена русі, застигла.

561 Деякі стали птахами тоді: над поверхнею моря

562 Й нині ширяють, торкаючись хвилі крилом, Ісменіди.

563 Не здогадався Агенора син, що дочка його з внучком

564 Стали богами в глибинах морських. Переможений смутком,

565 Низкою бід і видінь, що їх бачив не раз, він лишає

566 Місто, котре заснував, немовби не він у неласку

567 Долі попав, а цей край. Після довгих блукань в іллірійські

568 Землі ввійшли вони — він та його безпритульна дружина.

569 Гнуло їх горе й роки. Та якось повелась у них мова

570 Про пережите, про долю їх дому, і тут обізвався

571 Кадм: «Чи, бува, не священний той змій, що його своїм списом

572 Я проколов, а прибувши з Сідону, страшні його зуби,

573 Наче насіння небачене, в зорану землю посіяв?

574 Раз вже так ревно взялись відомстити за нього всевишні,—

575 Хай нині й сам по землі животом довжелезним зів'юся».

576 Мовив — і вже по землі животом довжелезним прослався;

577 Чує, як шкіра жорстка поступово лускою береться,

578 Бачить: цятки темно-сизі біжать по зчорнілому тілу.

579 Ось він на груди упав, а тим часом немов поєднались

580 Ноги обидві в одну й витягаються в хвіст заокруглий.

581 Руки самі тільки мав, і ті руки самі, що їх мав ще,

582 Він простягнув і в сльозах, що людським ще спливали обличчям,—

583 «Бідна дружино моя! Підійди ж і торкнись мене, — просить,—

584 Поки від мене лишилося щось, і візьми мою руку,

585 Поки ще є та рука, поки змієм не весь я зробився!»

586 Ще не одне хоче мовити їй, але раптом надвоє

587 В нього язик розщепивсь, і, хоч як намагається, — слово

588 Так і не йде йому з уст. Тож не мовою він, а сичанням

589 Жаль виливає: такий вже дала йому голос природа.

590 В голі груди рукою вдаряючи, тужить дружина:

591 «Кадме, собою лишись! Відкинь машкару дивовижну!

592 Що ж це таке? Де плече твоє, Кадме, де руки, де ноги,

593 Лиця, рум'янець — усе, що кудись, поки мовлю, зникає?

594 Чом, о боги, ви й мені поповзти по землі не звеліли?»

595 Так побивалася. Він же лизав їй заплакані лиця.

596 Й начебто впізнаючи, Відповзав до грудей і в обійми

597 Взяти хотів і до шиї жіночої звично тягнувся.

598 Всі, хто там був — їх супутці — жахнулись; вона ж усе гладить

599 Шию лускату слизьку гребенястого велета-змія.

600 Раптом обоє сплелись вони, зміями ставши, обоє

601 Зникли, звиваючись колом, у тіні сусіднього гаю.

602 Не уникають людей, не грозять і сьогодні нікому:

603 Бо ж не забули вони, ким були, нешкідливі дракони.

604 В тій переміні сумній немалу їм утіху приносив

605 Їхній онук, перед ким, упокорена, низько хилилась

606 Індія смугла, для кого й Ахайя звела свої храми.

607 Втім, лиш Абанта син, Акрісій, що вийшов із роду

608 Того, що й Вакх, до стін кам'яних арголідського міста

609 Не підпускає його, проти бога йде збройно, що бог він —

610 Віри не йме, не вважає й Персея Юпітера сином,

611 Хоч народила його від