Читати книгу - "Попіл і зорі, SFC-SucharikiFlintCom"

Нарешті, вона відчула під ногами більш-менш рівну поверхню. Сарн допоміг їй зробити останній крок, його холодна, сильна рука підтримала її, не даючи впасти. 

— Ми… внизу, — сказав він. — Здається… це головний тунель шахти. 

Ліра важко дихала, намагаючись звикнути до цієї нової, ще глибшої темряви. Вона все ще нічого не бачила, але відчувала, що простір навколо них став ширшим. Повітря тут було ще важчим, а дивний, тривожний запах – сильнішим. І ще… вона почула звук. Далекий, ледь розрізнюваний, але від цього не менш лякаючий. Звук, схожий на повільне, важке дихання. Або на скрегіт чогось величезного по каменю. 

— Що… що це? — прошепотіла вона, її голос тремтів від жаху. 

— Не знаю, — так само тихо відповів Сарн. — Але воно… воно знає, що ми тут. Воно… відчуває нас. Нам потрібно… рухатися. І… не привертати… уваги. 

Він обережно взяв її за руку, його пальці були холодними, як лід, але їхній дотик чомусь трохи заспокоював. 

— Тримайся за мене, — сказав він. — І… що б не сталося… не кричи. Не видавай… гучних звуків.