Читати книгу - "Життя і мета собаки"

Я помахав хвостом.

— Звичайно, — сказала жінка. — Він не агресивний?

— Ні, що ви!

Жінка схилилася до мене.

— Ти поранився, хлопче? Як ти поранився? — лагідно спитала вона. Вона дістала ліхтарик і обережно помацала мою шию. Я боязко лизнув її в обличчя, вона засміялася.

— О так, зовсім не агресивний. Щоправда, не думаю, що то його кров. Мем, нам на трохи цей пес може знадобитися, можна?

— Якщо треба, я залишуся тут.

— Ні, це не надовго, — сказала поліцейська.

Мене повели до однієї з машин, де дуже добрий чоловік узяв ножиці й зістриг трохи моєї шерсті, а потім поклав її в пакетик.

— На що закладемося, що це та сама кров, що й на кросівку? Я б сказала, що наш чотирилапий друг ввечері пішов патрулювати місцевість і добряче покусав палія. Якщо буде підозрюваний, кров допоможе його викрити, — сказала жінка чоловіку, який мене підстриг.

— Лейтенанте, — сказав один чоловік, підходячи. Я можу показати, де живе наш палій.

— О, прошу вас, — сказала жінка.

— За цим тупаком залишився прямий кривавий слід, який пролягає за чотири будинки звідси. Усюди на хіднику кров — і вона веде просто в бічні двері.

— Я б сказала, що для ордера на обшук у нас є достатньо підстав, — зауважила жінка. — І практично не сумніваюся, що в когось із тих, хто там живе, на нозі слід від собачих зубів.

Кілька днів я прожив у Челсі. Принцеса, здається, подумала, що я маю двадцять чотири години на добу її розважати, але я все ніяк не міг прогнати від себе ту напругу, через яку бігав туди-сюди, чекаючи на Ітана.

Наступного дня прийшла Мама. Вона сказала мені, що я хороший собака. Її одяг пахнув хлопчиком, тож я трохи збадьорився й погрався годинку з Принцесою в її улюблену гру «перетягування шкарпетки», поки мама Челсі поставила на стіл каву, яка дуже сильно пахла.

— Та що ж той хлопець накоїв? Чого він вам хату підпалив? Ви ж усі згоріти могли.

— Не знаю. Тодд з Ітаном колись дружили.

Я озирнувся, почувши ім’я мого хлопчика, а Принцеса скористалася моментом і висмикнула в мене з зубів шкарпетку.

— А це точно був Тодд? Я думала, в поліції аналіз крові довше проводять.

— Він зізнався, коли його повели на допит, — сказала Мама.

— А він пояснив навіщо, чому?

Принцеса махала шкарпеткою в мене перед носом, дражнячи мене. Я навмисне відвернувся.

— Каже, що не знає.

— Боже ж ти мій! Я, знаєш, завжди думала, що він якийсь дивний. Пам’ятаєш, коли він просто так Челсі в кущі штовхнув? Мій чоловік тоді розлютився, пішов говорити з батьком Тодда, і я навіть думала, вони поб’ються.

— Ні, я про таке не чула. Штовхнув її?

— А Сьюді Герст каже, що він колись намагався підглядати у вікно її спальні.

— Я гадала, вона не була певна, хто підглядав.

— Ну, а тепер каже, що Тодд.

Я зробив несподіваний ривок і схопив шкарпетку.

Принцеса вперлася лапами й загарчала. Я трохи потягав її кімнатою, але вона не відпускала.

— Ну, а Бейлі тепер герой. Тоддові вісім швів наклали.

Почувши моє ім’я, ми з Принцесою завмерли. Може, печива дадуть? Шкарпетка повисла між нами.

— Його хочуть сфотографувати для газети, — сказала Мама.

— Добре, що я Бейлі скупала, — сказала мати Челсі.

Що? Знову купатися? Я ж щойно купався! Я виплюнув шкарпетку, Принцеса радісно нею затрусила й стала переможно скакати кімнатою.

— А як Ітан?

Мама поставила чашку з кавою. Коли вона почула ім’я хлопчика, її охопили хвилювання і смуток, тому я встав, підбіг до неї й поклав голову їй на коліна. Вона мене погладила.

— Йому в ногу вставлять штифт, і… Шрами залишаться…

Мама показала на обличчя і затулила очі руками.

— Мені так жаль! — сказала мати Челсі.

Мама плакала. Я поклав лапу на її ногу, щоб її втішити.

— Хороший собака, Бейлі, — сказала вона.

Принцеса висунула свою дурну морду просто переді мною, в її зубах теліпалася шкарпетка. Я тихо гарикнув на неї, і вона вражено відступила.

— Будь ласка, будьте чемні! — сказала мати Челсі.

Невдовзі вона дала Мамі пирога, а собакам не вділила нічого. Принцеса лежала на спині й тримала шкарпетку лапами над ротом — я так грався у Дворі з Коко. Здавалося, це було неймовірно давно.

Прийшли якісь люди, і ми з Мамою сіли у вітальні й моргали від яскравих спалахів — як блискавка, тільки потім не було гуркоту. Згодом ми пішли до свого будинку, який був весь обмотаний пластиковою плівкою, що лопотіла на вітрі, та ще трохи помружилися від спалахів.

За тиждень Мама покатала мене на машині, й ми переселилися «на квартиру» — це такий маленький будиночок, вставлений у великий будинок. Там ще було багато таких, і всюди — безліч собак. Більшість із них були дрібнуваті, але по обіді Мама водила мене до них у великий цементний двір. Вона сиділа на лаві й розмовляла з людьми, а я бігав, знайомився із псами й позначав територію.

Квартира мені не сподобалася, і Татові теж. Він кричав на Маму більше, ніж у будинку. Квартира була мала, і до того ж ми там були без хлопчика. І Тато, і Мама часто пахли Ітаном, але він уже з нами не жив, від цього в мене серце боліло. Уночі я бігав по кімнаті й не міг знайти собі місця, доки Тато не починав кричати, щоб я нарешті влігся. Вечеря — мій улюблений час дня, але коли Мама давала мені їсти, то трапеза була зовсім не така цікава, як раніше. Я просто не був голодний, а інколи не міг доїсти.

Де ж мій хлопчик?

Розділ 16

Коли Ітан повернувся, ми ще мешкали на квартирі. Я лежав на підлозі, згорнувшись калачиком, а до мене притулився Фелікс. Я вже й припинив його відганяти: він, здається, гадав, що я його мама, що було просто образливо. Він же був котом — як на мене, геть безмозким створінням.

Я навчився вирізняти наші машини за звуком двигунів на стоянці, тож, коли приїхало Мамине авто, я підскочив. Фелікс здивовано заморгав, а я побіг до вікна й підстрибнув, приставивши лапи до рами, щоб