Читати книгу - "Глибоко під водою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Добридень, Ліно, — гукнула я. Вона нічого не сказала, але цілком свідомо прицілилася і кинула недопалок у мій бік. Потім вона сховалася, грюкнувши вікном. Щось мені зовсім у цю версію із жартівливою бійкою не вірилось: коли вже Ліна Ебботт б’ється, то вона б’ється серйозно.
Джулс впустила мене, нервово поглядаючи через плече.
— Усе гаразд? — спитала я її. Вона мала жахливий вигляд: виснажена, аж сіра, очі каламутні, голова немита.
— Я не можу спати, — сказала вона тихо. — Я просто, здається, не можу заснути.
Вона побрела на кухню, увімкнула електрочайник і впала за стіл. Вона нагадала мені мою сестру за три тижні після того, як вона народила близнюків — їй ледь вистачало сил, щоб підняти голову.
— Може, вам варто звернутися до лікаря, хай би виписав щось, — запропонувала я, але вона похитала головою.
— Я не хочуть спати занадто глибоко, — сказала вона, її очі розширилися, надаючи їй дещо маніакального вигляду. — Я повинна бути насторожі.
Я сказала б, що деякі коматозники більш насторожі, ніж вона зараз, але промовчала.
— Роббі Кеннон, про якого ви просили дізнатися, — сказала я. Вона здригнулася і стала гризти ніготь. — Ми трохи подивилися на нього. Ви маєте рацію щодо його схильності до жорстокості — його, зокрема, кілька разів судили за домашнє насильство. Але він не був причетний до смерті вашої сестри. Я їздила до Ґейтсхеда — він там живе — і трохи поговорила з ним. Він був у Манчестері в гостях у сина тієї ночі, коли загинула Нел. Він каже, що не бачив її багато років, але, коли прочитав про її смерть у місцевій газеті, то вирішив прийти засвідчити свою повагу. Його добряче приголомшило, що ми взагалі питали його про це.
— А він… — майже пошепки почала вона. — А він не згадував про мене? Чи Ліну?
— Ні. Не згадував. А чому ви запитуєте? Він тут був?
Я подумала про обережність, з якою вона відчиняла вхідні двері, на те, як вона озиралася через плече, ніби там хтось мав би з’явитися.
— Ні. Тобто, я не думаю. Не знаю.
Більше я від неї нічого суттєвого не домоглася. Було зрозуміло, що вона боїться його з певної причини, але не хоче казати, чому. Так не годилося робити, але поки що я не стала допитуватися, бо мала ще одну незручну тему розмови.
— Це трохи важко, — сказала я їй. — Але боюся, що нам потрібно знову обшукати будинок.
Вона подивилася на мене з жахом.
— Чому? Чи знайшли щось? Що трапилося?
Я розповіла про таблетки.
— О Боже! — Вона заплющила очі й опустила голову. Можливо, виснаження притупило її реакцію, але, здається, вона не була шокована.
— Вона купила їх у листопаді минулого року, вісімнадцятого числа, з американського сайту. Ми не можемо знайти дані про будь-які інші покупки, але нам потрібно перевірити…
— Добре, — сказала вона. — Звичайно.
Вона потерла очі кінчиками пальців.
— Двоє людей у формі зайдуть сьогодні вдень. Вам так зручно?
Вона знизала плечима.
— Ну, якщо треба… але я… а коли, ви сказали, вона купила їх?
— Вісімнадцятого листопада, — сказала я, подивившись у запис. — А в чому річ?
— Це просто… це роковини. Смерті нашої матері. Здається… ой, я не знаю… — Вона насупилася. — Просто це здається дивним, адже Нел зазвичай телефонувала мені вісімнадцятого, а торік був виняток: не дзвонила. Виявилося, що вона була в лікарні, апендицит, екстрена операція. Якось мені дивно, що вона витрачала час на те, щоб купувати таблетки для схуднення, лежачи в екстреній хірургії. Ви впевнені, що то було вісімнадцятого?
Повернувшись у відділок, я перепитала у Волохатого. Дата була та сама.
— Вона могла б купити їх з мобільного, — припустила Каллі. — У лікарні дуже нудно.
Але Волохатий похитав головою.
— Ні, я перевірив IP-адресу — той, хто зробив покупку, зробив це о шістнадцятій сімнадцять, до того ж із комп’ютера через роутер на Млині. Тому це мало бути десь поруч із будинком чи в ньому. Ви знаєте час, коли вона потрапила в лікарню?
Я не знала, але це було нескладно дізнатися. Нел Ебботт надійшла під ранок 18 листопада з гострим апендицитом, як сказала її сестра. Вона залишалася у лікарні весь день, і потім ще переночувала.
Нел не могла купити таблетки. Їх купив хтось інший, використовуючи її картку, з її дому.
— Ліна, — сказала я Шонові. — Це мала бути Ліна.
Він похмуро кивнув:
— Нам варто поговорити з нею.
— Ви хочете зробити це зараз? — запитала я, і він знову кивнув.
— Немає ліпше, як зараз, — сказав він. — Найкраще питати одразу після того, як дитина втратила матір. Господи, гидко ж як.
Але далі виявилося ще гидкіше й брудніше. Ми саме виходили з його кабінету, до нас підбігла збуджена Келлі.
— Відбитки! — задихано вигукнула вона. — Знайшли! Ну, не зовсім відповідні, бо не підходять ні до кого, хто в нас є, тільки…
— Тільки що? — нетерпляче буркнув інспектор.
— Тут одна світла голова вирішила поглянути на відбитки на пляшечці з таблетками й порівняти з тими, що на камері — ну, розумієте, на отій, пошкодженій…
— Так, ми пам’ятаємо про зіпсовану камеру, — мовив Шон.
— Так от — вони однакові. І передусім це не Нел Ебботт, і не Кейті Віттекер. Хтось тримав у руках обидва ці об’єкти.
— Луїза, — сказав Шон. — Це має бути Луїза Віттекер.
Марк
Марк застібав валізу, коли прибув детектив. Цього разу інший, ще одна жінка, трохи старша, і не така красива.
— Сержант Ерін Морґан, — сказала вона, тиснучи руку. — Чи можу я з вами трохи поговорити?
Він не запрошував її всередину. У будинку стояв розгардіяш, та й узагалі зараз Маркові не хотілося нікого туди впускати.
— Я тут у відпустку збираюся, — сказав він. — Їду в Единбург увечері, до нареченої. Ми разом вирушаємо на кілька днів в Іспанію.
— Я ненадовго, — сказала сержант Морґан, глянувши через його плече в будинок.
Він зачинив передні двері. Розмовляли на ґанку.
Він гадав, що мова знову буде про Нел Ебботт. Адже він урешті-решт один
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Глибоко під водою», після закриття браузера.